— Привіт. Ми ж так і не сходили з тобою в кіно тоді, — випалив він перше, що спало на думку, забувши всі заготовлені фрази.
Тарас і Оксана сиділи на набережній у Кам’янці-Подільському, мріяли про те, як вступлять до університету, закінчать його, куплять квартиру…
— Іномарку куплю, найкрутішу. У нас все вийде, — сказав Тарас і шпурнув камінь у воду.
— А відпочиватимемо біля моря чи за кордоном, — додала весело Оксана, спостерігаючи, як розходяться кола від каменя. — Але спершу треба здати ЗНО. Набридло вчитися, наче віком засиділась у школі.
— Здамо. — Тарас обійняв за плечі Оксану й притягнув до себе.
Їм здавалося, що ніхто до них так не любив, і ніщо їх не розлучить.
— Ходімо додому, мама, мабуть, вже переймається. Та й холоднувато. — Оксана підвелася з лавки і скривилася від болю.
Нові туфлі натерли ноги. Вона зняла їх і пішла босоніж по прохолодній плитці набережної.
— Підемо завтра в кіно? Новий фільм вийшов… — запропонував Тарас.
Вони йшли, балакаючи про все й ніщо.
— До завтра, — сказала Оксана біля свого будинку, піднялась на шкарпетки, чмокнула Тараса в щоку і швидко побігла до під’їзду.
— То я квитки куплю? — гукнув їй услід Тарас.
Оксана не відповіла, лише посміхнулася у дверях.
Місто ще спало, але коротка червнева ніч уже скінчилась, зорі згасали над Дністром. Починався перший день дорослого життя колишніх випускників.
Тарас тихенько зайшов у квартиру, аби не розбудити маму, роздягнувся і одразу заснув із почуттям щастя та впевненості у завтрашньому дні. Після обіду він уже стояв під вікнами Оксани. Вона виглянула, і незабаром вибігла з під’їзду.
— Я квитки взяв, — Тарас помахав перед нею двома папірцями.
— Вибач, Тарасе, не зможу. Приїхала мамина сестра. Вона виходить заміж і їде до Польщі. Залишила нам квартиру у Варшаві. Завтра ми їдемо з нею оглянути… Я переїжджаю.
— А коли повернешся? — спитав Тарас, ще не усвідомлюючи до кінця.
— Не знаю. Вступатиму там.
— А я? А ми?.. Ми ж мріяли разом… — Тарасу важко було повірити.
— Тарасю, це шанс раз у житті. Потім, я ж не на Місяць їду, ти зможеш приїжджати. А давай й ти вступиш у Варшаві? — Оксанині очі заблищали. — Послухай, серйозно, поїдемо разом?
— А де я житиму? Твої батьки що скажуть? У мене нема тітки з квартирою, нема грошей. Як я мамі скажу? Вона ж одна…
— Щось вигадаємо… — безтурботно промовила Оксана.
— Коли від’їжджаєш? — приглушеним голосом спитав Тарас.
— Завтра уранці. Треба ще речі зібрати… Все так раптово… Тарасю, якщо ти мене любиш, знайдеш спосіб бути поруч.
— А якщо ти мене любиш… — Тарас не договорив, махнув рукою, розвернувся і швидко пішов.
Оксана гукала йому, але він не озирнувся. Деколи зривався на біг. Лише коли вона залишилася далеко позаду, він поволікся, наче під тягарем мішка з картоплею. На душі не кішки дряпалися, а вила ціла зграя вовків. «Оксана поїде, знайде нових друзів, забуде мене… А хто я? Звичайний хлопець із провінції…» — мучився Тарас.
— Та й поїдь. Виживу. Я все досягну… Ще пожалкуєш… — бурмотів він у дорозі.
А вдома впав на ліжко, втопив обличчя в подушку і пролежав так два дні. Мама вже хотіла «швидку» викликати — думала, заразився.
— Готуватися треба до ЗНО, Тарасе. Якщо так лежатимеш, в армію заберуть. Ось тоді твоя Оксана точно не повернеться — буде вважати тебе невдахою.
Слова мами протверезили його. Він змушував себе вчити, а перед очима стояла Оксана. У перервах м’язи ганяв на турніку, аби не було сил думати. Вирішив досягти всього, про що вони колись мріяли. А тоді приїде до неї у Варшаву і… Але спершу — університет.
І він вступив, на радість мамі. Чекав листів від Оксани. Міг би написати сам, але не знав адреси. Лаяв себе, що тоді засопів, як дитина, не провів її, не запитав… Бігав у знайомих — ніхто нічого не знав.
Усі студентські роки Тарас жив надією, що Оксана колись повернеться. На останньому курсі його запросили на роботу у новий завод під Варшавою. Хоча б ближче до неї.
Мама відпустила. Через півроку він отримав квартиру. А ще через рік одружився з веселою, каріоокою Іринкою з бухгалтерії. У них народилася донька Олеся.
— Мені не подобається це ім’я. Нудне якесь, — надулася Іринка.
— Найкраще ім’я на світі! Олеська — звучить ж як! — наполягав Тарас.
За десять років він став заступником директора. З’явився гарний будинок, новенька іномарка. Мама продала квартиру й переїхала до них, допомагала з онукою.
Тарас часто їздив у відрядження — НіОдного разу він повернувся з Польщі, зітхнув глибоко, дивлячись на сміючуся Олесю, і зрозумів, що щастя — не в минулому, а тут, у цьому будинку, де його чекають.
