Кішки не плачуть. Постійно повторював Гриша, спостерігаючи, як невпевнено дивляться на нього худий чорний кіт з подертими вухами та сіра, в білих шкарпетках, маленька кішка. Вони майже одночасно намагаються поставити свої тремтячі лапи йому на коліна. Кішки не плачуть. Цю фразу продовжував шепотіти чоловік, немов в уповільненому кіно, спостерігаючи за райдужними відблисками крапельок, які зібралися в куточках котячих очей.
Раптом Гриша підхопив незграбно тварин, які намагалися на нього залізти, щоб вже через секунду притиснути їх до своїх грудей і, судоржно зітхнувши, подивитися на застиглу в отворі дверей дружину. Ці двоє з’явилися в будинку завдяки їй — його впертій жінці, яка ні на хвилину не засумнівалася в прийнятті такого рішення. З’явилися не більше як тиждень тому і весь цей час тулилися по кутках квартири, боячись зайвий раз потрапити йому на очі.
Як же він лаявся, коли замість обумовленого кошеня Оля притягла з притулку це непорозуміння. Мало того, що старі, пошарпані, так ще і забарвлення звичайне та непримітне. Але дружина була непохитна. Вона вчепилася в чорно-сірий, ніби склеєний, клубок мертвою хваткою, скупила весь котячий магазин за один захід і, як квочка, сиділа щовечора на підлозі навпроти великої лежанки, повторюючи, що красивішого у своєму житті нікого не бачила.
Хоча і не було в них ніякої краси. Нічого не було. Хвости як батоги, вуса поламані — ну що в цьому гарного? Ось тільки Оля наполегливо стояла на своєму, і Гриша через тиждень здався. Прийшов після роботи та замість того, щоб, як раніше, проігнорувати спрямовані на нього насторожені погляди, з якогось дива сів на диван, глянув на завмерлу парочку і буркнув, що його дружина все ж таки права і вони красиві котики. А їм неначе того і треба було. Переглянулися, не вірячи, схопилися зі своєї лежанки спритніше кошенят маленьких і …
Притискає до себе тварин чоловік дивиться на усміхнену дружину і запитує чому ж вони плачуть. А Оля у відповідь говорить що сам у них і запитав, та ласкаво глянувши в бік до Гриші, прикрила очі, подумки повертаючись у той самий день, коли прийшла до притулку за кошеням.
Що її смикнуло зупинитися в дальній частині кімнати, де стояли ці клітки, Оля не знала. Просто раптом зачепився погляд за переплетені крізь прути вольєрів лапи. Приречені … Іншого слова вона і підібрати б не змогла. Просиділи в притулку не один рік. Чи не ті, що не надіються ні на що, але продовжують наполегливо тягнути лапи один до одного, немов чіпляючись за видимий їм один рятувальний круг. Скільки вони прожили в сусідніх клітках? Чорний кіт, чиї подерті кучеряві вуха і поламані вуса зовсім не вписувалися в стандарти котячої краси, і непримітна сіра кішечка з білими носочками на лапах. Обидва дорослі, непоказні та зовсім не вміють привертати до себе увагу. Старожили — так назвали їх волонтери. Тварини, у яких практично немає шансів. І майбутнього теж немає. Ну кому вони такі потрібні? Ні яскравих плям, ні дзвінкого муркотіння. Тіні … бляклі тіні самих себе, всупереч усьому врятовані з вулиць міста і хоча б тут, в тісному просторі клітин, вони отримали можливість дожити свій вік в ситості.
Повз них проходили, не дивлячись. Мовчки. Поспішаючи і якось нервово відвертаючись. Немов боячись затримати погляд, боячись зупинитися, розгледіти і потонути у власній жалості до тих, хто провів в стінах притулку нескінченно багато часу. А потім, радісно воркуючи, притискаючи до себе маленького кошеняти або яскраву, схожу на хмару цукрової вати, пухнасту кішку, зникали назавжди, щоб там, удома, будувати свій світ з тим, хто гідний. Помітний. Гарний. Зрештою, молодий.
Звідкись прийшло розуміння, що вони не ображалися. Давно вже розучилися це робити. Які образи, коли поруч з тобою повна миска, а під боком м’яка лежанка. Чи це не щастя після вічної боротьби за виживання і вуличної самотності, коли кожен день — як маленьке особисте пекло? А тут вони є один в одного. Нехай через прути, самими кінчиками м’яких лап.
Може, тому й дивилися вони, не відвертаючись, на те, як покидають стіни притулку родичі. Спостерігали з прихованою ніжністю, що є в погляді старих, навчених життям тварин. Раділи. За маленьких вертких кошенят раділи. За пухнастих красивих кішок і довговусих, гарних, схожих на статуетки котів. За всіх тих, кому, на відміну від них, непримітних, пощастило стати потрібними, важливими. І пізнати щось набагато більше, від божевільного світу притулку.
Оля пам’ятала, як садила їх у кошик. Як метушливо підписувала договір і щось відповідала на питання. Не зуміла вона й приховати сльози радості від співробітників притулку. Як плакала, крадькома заглядаючи у дві пари уважних очей. А вітер по дорозі додому їй шепотів про те, що це вже не красиві старі коти. Але сперечалася з ним всю дорогу Оля. Говорила, що це все справжнісінькі дурниці. Вона гарнішого нікого в житті не бачила, хоч і подивитися встигла чимало.
А тепер ось чоловік запитує, чого вони плачуть. Так от щастя вони, дурний, плачуть. Від щастя. Тому, що на старості років потрібні виявилися. Тому, що красивими назвав і помітити зволив. Що замість прутів холодних до рук твоїх притиснутися можуть, замість обридлих притулку стін в очі твої дивитися. Чи багато їм, котам похилого віку, треба? Он як носами в щоки твої тикають, ніби щоки ці валеріаною намазані. Хоча, Оля придивилася до вологих доріжок на улюблених чоловікових щоках, насупилася й сказала, що мужики також не плачуть. Правда ж?
