25 січня
Сьогодні знову побачив того самотнього рудого котика на залізничному пероні в Києві. Він бігав вздовж колій, зупинявся біля пасажирів і вивірено вглядався в їхні очі, наче шукаючи однуєдину людину, яку давно чекало. Якщо щось здавалося йому не темою, він тихо, з ноткою обурення, мявкнув і відступив у бік.
Високий, сивий чоловік, мій новий знайомий Андрій Коваленко, вже кілька днів спостерігав за цим пухнастим мандрівником. Повертаючись з командирської поїздки в Харків, я помітив його, коли наш потяг гальмував на станції. У його погляді читалась глибока туга, і я зрозумів, що це не гра, а справжнє випробування.
Котик підходив лише на крок-дві, дивився прямо в обличчя, ніби задавав питання, а потім знову відступав, не довіряючи. Але голод раптом переміг обережність: через пять днів, коли рудий вже не мав сил і нічого в шлунку, Андрій підніс йому з рук сметану і якусь молочну закуску. Кот, задрижавши від голоду, пожер весь смаколик, не відводячи погляду.
Через кілька днів кіт трохи підкотився, і я спробував забрати його до себе, проте він спритно вирвався і знову повернувся до перону, ніби боячись відправитись у неправильний бік. Він ходив вздовж рейок, мявкнув і всмоктував у обличчя людей, наче шукаючи чужі вікна, сподіваючись раптом впізнати свого господаря.
Тоді сивий Андрій вирішив діяти. Він зайшов до співробітника вокзалу, з яким був знайомий, і за чашкою чайної «хвостики» з копченим оселедцем та пиріжками з картоплею переглянув записи камер. На відео вдалося зафіксувати момент, коли господар кота сів у поїзд, а рудий стрибнув з вагона перед відправленням і залишився на пероні. Обличчя чоловіка роздрукували, розмістили в мережі реакція була нульова.
Тоді Андрій взяв неоплачений відпустковий на цілий тиждень і вирушив слідом за тим же маршрутом, взявши кота у спеціальній переносці. Спочатку кіт вивертався і гучно ревів, але пасажири у купе, дізнавшись історію, підгодовували його мяким сиром і сухим хлібом, і він поступово заспокоївся, зрозумівши, що нікому не загрожує.
Котик вийшов із переноски, сів біля сивого Андрія і тихо спостерігав, ніби це була його єдина опора. На кожній станції ми вивішували оголошення про пошук власника, але це виявилося надзвичайно складно часу витрачалося більше, ніж я очікував.
Тиждень минув, потім ще один. Гроші закінчилися, та Андрій не зупинявся, бо відступати означало залишити того, хто довірився йому.
Одного вечора я зайшов у «Фейсбук» і не повірив очам: сотні тисяч людей стежили за подорожжю рудого кота. Надсилали гроші, їжу, одяг, залишали слова підтримки, пропонували забрати його додому.
Тепер на перонах стали зявлятися добрі люди, які підходили до Андрія, передавали пакети з кормом, теплі куртки, хтось просто стояв мовчки і шепотів: «Тримайся». Це збурювало його він звик був жити сам, заробляти сам і не приймати чужої допомоги.
Сусіди в купе підбадьорювали його, гладили кота. За цей час рудий став справжнім мандрівником: лягав поруч на праву ногу, спускав кігті, обхоплював штани, щоб не впасти під час розгойдування, і так засинав. Андрій трохи відтискав його, бо боліло, проте не дозволяв коту злетіти.
Вечорами ми виходили в передостанній вагон, стояли у відкритому тамбурі, Андрій тримав кота обома руками, показував йому захід сонця. Шум коліс, вітер, нескінченна лінія колії все це стало нашою спільною реальністю.
Добре? шепотів я, а рудий відповідав коротким «мрр».
Раптом у блозі, який я вів про наші скитання, одна читачка Олена, повідомила, що власники вже чекають на вокзалі великого міста, у Дніпрі. Серце затремтіло, але раптом замість радості відчула порожнечу. Пассажири в купе раділи, наче це їхній кіт, влаштували святкову вечірку, сміялися і співали.
Тільки Андрій сидів мовчки, гладив руду голову, слухав, як вона урчить, і шепотів собі. Йому стало сумно: довго шукаючи господаря, я зрозумів, що сам став його домом.
Поїзд прибув у Дніпро. Андрій, тримаючи кота на руках, шукав потрібний зал, повний журналістів і фотокамер.
Барсіку! крикнули десь перед нами. Рудий відскочив, побачивши невисоку, повну жінку, і відвернувся. Він підстрибнув на грудь Андрія, обхопивши його шию лапами. Жінка усміхнулася, погладила спину кота:
Він мене ніколи не любив, сказала вона тихо. А ви не хвилюйтеся, кивнула на фотографів, це не про нас.
Андрій був здивований, потім розгубився.
Я відправила чоловіка кудись, щоб розповісти історії, пояснила вона. Ми зрозуміли, що не маємо права брати його у вас. Навіть якщо раніше він був нашим, зараз це вже не так.
Вона простягла товстий конверт.
Ось ваші зворотні квитки, гроші, і, будь ласка, не сперечайтеся. Це зібрали жінки на роботі. Якщо я повернусь без відео, мене зїдять.
Вклала конверт у кишеню старого піджака Андрія, вручила великий пакет з випічкою та смаколиками.
Пойдемо, я проведу вас до вашого потяга. Скоро відправлення.
Ми пройшли через натовп, жінка знімала все на телефон, щоб показати колегам. Коли вже сиділи у вагоні, вона ще раз погладила рудого, поцілувала Андрія в щоку і пішла.
Поїзд рушив. Незабаром до жінки підбіг її чоловік, витираючи макіяж з обличчя.
Все зробив, сказав він. Вони ще довго чекатимуть на мене.
Пробач нам, Господи, за цю брехню, відповіла жінка. Але інакше він би їхав по Україні все життя, старів разом з котом. Ми лише зупинили його страждання.
Брехня заради добра, кивнув чоловік. Хай їхатимуть додому. Це правильно.
Я намагалася знайти його господаря, сказала жінка. Але якщо навіть я його не знайшла, то й ніхто не знайде.
Він обняв її.
Ти все зробила правильно. Тепер вони їхать удома, і це головне. Нехай це буде наш найкращий гріх.
Вони зникли у натовпі, наче вода в гомінкому потоці.
У вагоні знову зад звучав колихальний шум колій. Люди вже знали, хто з нами: високий сивий Андрій і рудий котик, якого тепер називали Барсіком.
Барсік його звуть, говорив Андрій. Рудий подивився на нього з подивом, та, здається, погодився: важливо, хто поруч.
Він поклав свою велику руду голову на ногу, знову впустив кігті у джинси і заснув спокійно, знаючи, що його більше не залишать.
Вагон гудіти, люди радівали. Усі ролі зіграли правильно: кот знайшов людину, людина того, кого не залишить.
І, будь ласка, не судіть жінку. У деяких випадках брехня єдиний спосіб зробити правильне.
Я так думаю.
