Васько
– Оленко, ти з глузду зїхала! Пані комендантка тебе з гуртожитку вижене за таке!
– Марічко, а куди я його подіну? Надвір пускати? Гріх же! Живий же!
– Він-то живий, а от про тебе я не впевнена, якщо залишиш його тут.
– Марічко, моя хороша, ну не прискіпуйся! Це ж не тигр, а звичайне кошеня. Нехай трохи поживе, га?
– Та не переконуй мене! Марія засміялася й обережно погладила по маленькій руді голівці несподіваного гостя. Думаєш, мені його не жаль? Де ти цього худенького знайшла? Дивися, який тоненький! Напевно, й хворий ледве дихає, голову ще не тримає. Справжній скарб!
– Йдемо вже! Олена, знімаючи з гвіздка свій шалик, що його Марія звязала, закутала в нього кошеня. Зі зміни поверталася, через парк йшла. А він лежить на доріжці. Чи з кущів виповз, чи кинув його там хтось. Весь снігом засипаний. Я б і не помітила, якби не рудий був! Беру його, геть холодний. Мені навіть здалося, що не дихає. Але потім ні, живий. Я його під пахву, і бігом до гуртожитку. Олена злегка пирснула, наливаючи у емальовану чашку молоко, щоб підігріти. Пані Ганна Іванівна так на мене подивилась, коли я пробігала. Ще й рот відкрила зі здивування.
– Оце так, чекай тепер візиту. Знаєш, як вона Лесю лаяла, коли та кошеня принесла? Могла й вигнати. Каже: “Порядок повинен бути! Жодних тварин у гуртожитку!”
– Марічко, ну ти ж не зрадиш? Олена з тривогою озирнулась. Коли прийде, а мене не буде заховай його. Я тільки молочка йому підігрію, і одразу повернуся.
– Та йди вже! Марія собрала зі столу шалик з котом, витрусила з корзинки своє в’язання. Нічого не чула, нічого не бачила, нічого не знаю! наспівала вона, накриваючи кришкою кошик і підморгуючи Олені. Іди, не бійся!
Олена пішла, а Марія зазирнула у кошик і зітхнула:
Оце вже щастя привалило Руде та безсоромне Дихай, нещасний! Оленка добра дівчина, якщо щось із тобою трапиться ревітиме гірко. А мені те треба?
Кошеня мовчало, ледве дихає, лежить із заплющеними очима, й на Маріїні слова не реагує.
Сутінки помалу заповнювали кімнату. Вечірній спокій найкращий час. Коли працюєш у другу зміну, прийшов і вже спати треба. А так можна і книжку почитати, і з Оленкою поговорити, розпитати про її Миколу. Марія зітхнула. Ось комусь пощастило і хлопець є, і вже заміж кличе. А у Марії нікого. Кому вона треба така? Дівча височенне Оленка наче лялька, очі світлі-сіро-зелені, коси аж до пояса. Красуня! А Марія? Богатирка! Так її бабуся з рідної Полтавщини й називала: Моя онучка сила! Все життя хлопців справедливості вчила. А тепер ті вже дорослі, старший одружився, взяв добру дівчину. Марія на весіллі була, село згадала. А сама одна. Велика, міцна де такого богатиря знайдеш, аби не стидно стало поряд? Може, й правильно, що бабуся кличе додому? Але що там робитиме? Парубків там майже не лишилося, і з роботою сутужно. Тільки та ферма Та й не для того навчалася, щоб до корів вертатися! Тут на заводі цінують, у повагу мають. Премію дали на відпустку.
Марія гнала сумні думки: заміж, заміж ще встигне! Не може бути, що не знайдеться ніхто
Олена повернулася і стала поїти кошеня з піпетки, бо пити з блюдця він не міг. Крутив носом, але сил лакати видно не було. Бачачи, як Олена мало не плаче, Марія відклала книжку й забрала рудого малюка:
Дай сюди!
Набрала молоко у піпетку, відкрила йому рота й шикнула:
Давай працюй! Не для того тебе сюди притягли, щоб ти тут з голоду вмер!
Кошеня давилося, чхало, але почало їсти.
Звали кота Васьком. Ганна Іванівна майже рік не знала, що у дівчат у кімнаті живе хтось ще, поки випадково у відчинене перше вікно не влетіла руда блискавка з пухнастим хвостом.
Це ще що таке?!
Її крик підняв усе студентське містечко на ноги.
Ганно Іванівно, будь ласка! Ви ж і не підозрювали, що у нас кіт живе! Він такий добрий, мишей ловить!
Яких ще мишей? У нас чистота! Образцово-показовий гуртожиток!
Авжеж! Марія вперлася руками в боки, насуплено оглядаючи комендантку й ногою відсунула Васька за себе. І миші у нас теж взірцеві! Гладкі такі, ситі. Василь їх щоранку підкладає до мого ліжка. Хочете покажу в наступний раз? А то надто вже ми пишаємося його мисливськими здобутками! Можемо й директора фабрики запросити.
Маріє! Договоришся! Ганна Іванівна кинула суворий погляд на Оленку. То твоя справа? А як заміж вийдеш куди його дінеш? Забереш?
Не знаю, Олена обійняла кота. Він мене любить, але господаркою Марію чомусь вважає. Побивається за нею
Ой, лисиця! Ганна Іванівна розсміялася, глянувши на розгублену Олену. Ти про нього, як про мужика говориш Оленко, це ж кіт! Де нагодують, там і добре!
Не скажіть! Я його так і сяк а він до Марії тулиться Олена передала кота сусідці, обійняла комендантку. Ну, то як? Дозволите лишити?
Хитруха! Ганна Іванівна хитнула пальцем. Щоб ані видно, ані чутно не було! Бо всіх нас виженуть. І правильно зроблять!
Справили весілля Олені, і Марія залишилася сама з Василем. Дні стали довшими, тягучішими Ганна Іванівна не поспішала підселяти когось ще у старий гуртожиток. Дівчата сподівалися на нові кімнати, але будова то зупинялася, то рухалася далі. На вихідні Марія з іншими дівчатами сама допомагала будівельникам. Ходила пустими коридорами, мріяла, як усе буде, коли добудують. І ось одного разу із тієї ходи почалася її, як тоді думалося, доля.
Олексій, як і вона, приїхав здалеку. Після смерті батьків перебрався в місто. Хоч нічого тут не мав, але життя стало веселіше. Дівчат було чимало, але Олексій шукав дружину і бажано з кімнатою, щоб було де жити. Марія для такого не підходила. Але стороною цю красу, що зверху вниз на нього поглянула й пливла коридором, обійти не зміг.
Його залицяння спершу зробили Марію лише смішною:
Ой лишенько! Я ж його по маківці плескати буду нижчий за мене! сміялась Марія Оленці, яка в гості прийшла.
Маріє! Невже це важливо? Який він чоловік?
Не знаю, серйознішала Марія та опускала очі. Не знаю, Оленко.
Вона дивилася, як Олена важко встає й обіймає ката, котрий на ліжку розвалився майже вже дорослий. Олена гладила його по вже помітно круглому животі.
Важко тобі? Марія витягала банку меду, яку брати передали.
Та ні. Просто відчуття чудернацьке, ніби стоїш на вокзалі й ось поїзд буде треба кудись, де добре Олена брала мед, цілувала подругу, махала Василькові. Бувай, Васюню! Дивись за нею!
То чи Оленчин животик, чи Маріїна довга самотність, але Олексій все частіше навідувався до маленької кімнати. Василь його невзлюбив одразу. Шипів, вигинав спину, сідав на підвіконня і готовий був будь-якої хвилини кинутись на гостя. Марія провітрювала, виганяючи кота, але той завжди повертався, довго не давав себе гладити й відмовлявся від їжі. Що з ним було Марія не розуміла.
Ревнує? знизувала вона плечима на запитання Ганни Іванівни, до якої Васько навідувався, коли Олексій приходив.
Може й ревнує. А може, щось чує Обережніше з цим твоїм. Мало що Покрутить і кине, а що тоді?
Не треба, Ганно Іванівно. Не такий він
Ох, дівко Дивись сама!
І Васько, і комендантка таки виявилися праві.
На дивне самопочуття Марія спочатку не звернула уваги. Ну, зіпсувався кефір, та й гриби у банці перестояли Але пройшов тиждень, другий, а їй все важче. На роботі тільки й мріяла лягти. Зустріла Олену з коляскою та й каже:
Маріє! Як це ти примудрилася? Терміни які? Олексію сказала?
Марія була приголомшена. Думки літали, а десь далеко озвався голос Ганни:
Ох, дівко Дивись
І саме цей шепіт привів її до тями. Кивнувши на питання Оленки, Марія поспішила додому. Треба було сказати Олексію. Вільне життя завершене. Час думати про майбутнє.
Та довелося вирішувати це питання самотужки.
Вибач, Маріє. Але ні. Звідки я знаю, моя це дитина? Не погоджуюсь. Олексій відмахнувся від кота, що кинувся на нього, і як міг копнув його. Геть!
Васько хоч боляче, та таки вчепився Олексію у ногу, й той закричав. Марія, самій несподівано, усміхнулася:
Відпусти його, Васюню! Ще отруїшся! Нам таке лихо вдома не треба. Хай іде.
Довго Марія сиділа, дивилась на двері, за якими зник Олексій. Васько крутився поряд, просив уваги, а потім вперше застрибнув на коліна, муркочучи, аж поки Марія не відправила його.
Погидували й доволі. Хочу чаю. Гарячого.
Сина Марія записала на себе. Документ виписувала держслужбовиця та допитувалась, а Марія твердо сказала:
Нема й не було у нього батька. Мати є цього досить.
Олена підготувала придане, а Ганна Іванівна знайшла через знайомих добру коляску й кілька разів ходила до директора фабрики, щоб вибити для Марії кращу кімнату. Але будівництво знову стало, і директор лишався безсилим:
Я б із радістю, але ніяк. Поживуть поки так, а далі видно буде.
В кімнаті було холодно. Марія не гнала кота від сина, котрий, щойно той лягав поряд, тихшав, більше не плакав, і засинав, вчепившись рученятами у мяку руду шерсть. Марія дивувалась такій кішачій любові й давала коту хоч якусь смакоту. Грошей не вистачало, але брати підтримували чим могли. Олексій зник, виїхав з міста та Марія і не хотіла його бачити. Допомоги б не дочекалася, а жаль душу нащо воно треба? Залишила собі лише найцінніше сина.
Родина вся, як Марія з сином виписалися з пологового, одразу приїхала.
Який щокастий! Богатир, як Марія!
Марія слухала і сльози від полегшення ледве стримувала (чого вже й не памятала за собою). Ніхто й словом чи поглядом її не засудив. Навпаки, жінка старшого брата обійняла й тихо прошепотіла:
Добре, що народила! Тепер не одна. Знайдеться ще твоя доля, не думай. Не всі такі підлі. І за малого не турбуйся виростимо, допоможемо.
І слово своє родина тримала. Раз на два тижні хтось із братів приїжджав, привозив гостинців. Марія розбирала авоськи, стирала сльози як же мало треба людині: знати, що ти не сам, що є кому любити. І, якщо що, не залишать твого малюка, а приймуть, як свого.
Дитсадок для Ванюши став випробуванням часто хворів, і Марія металася між роботою й домом. Якби не Олена з Ганною Іванівною, повернулася б уже в село. Та розуміла в селі з братовою сімєю жити не хотіла: обтяжувати. На призахідних вечорах, сидячи біля ліжечка гарячкового сина, згадувала “кохання” й розуміла, що не всім щастить на надійну людину. Їй уже не треба було порожніх зітхань, солодких слів, якого був сповнений Олексій. Їй хотілося поруч когось, хто мовчки запарить чай, відправить спати і скаже: “Іди! Я побуду біля сина.” Хто виведе у вихідний у зоопарк, купить Ванюші кульку, похвалить борщ, забє давно заваляну поличку. Хто буде поряд. Завжди.
От тоді й буде у неї сімя. Справжня.
Сон приходив до Марії тихо, коли вона вже схилялась на столі біля ліжечка сина.
В одну з тих ночей усе й змінилося
Ваня хворів третій день. Температура не спадала, Марія вже не витримувала. Лікарка з дитячої поліклініки, що жила поруч, приходила щодня, без виклику, й тільки зітхала:
Поки не можу порадувати. Все добре робите. Чекаємо Організм сильний, впорається!
Марія не випускала сина з рук, Ваня то спав, то плакав, смикаючи вушко. Ганна принесла ввечері гарячий бульйон, пригорнула Ваню до себе:
Теплий який!
Температура не спадає Як не стараюся.
А, може, й добре. Організм бореться. Так лікарі кажуть.
Знаю Але так боляче бачити, як він ридає
Пройде! Якщо ти знесилена йому гірше буде! Поїжте, засніть. Ранок мудріший за вечір.
Марія кивнула й готувала компрес, поки Ганна тихо пішла.
Васько, притулившись до малого, дражнив хвостом, даючи себе ловити. Ваня грався, потім заснув біля кота, ще до компресу. Марія не будила його.
Взявши каструльку, вийшла на кухню підігріти бульйон. Аж тут гуркіт, брязкіт, плач Вані Кинулась у кімнату й остовпіла. На підлозі билися Васько і велетенський щур. Кот вже накульгував, одне вухо відірване, бік розпанаханий. Марія замахнулася була табуреткою, але Васько таки схопив щура за горло і не пускав.
Васюню, рідний, відпусти! Ти впорався!
Васько всхлипнув, кинув щура і скульпив до Ваниного ліжка, звідки плакав хлопчик. В Марії серце завмерло: у ліжечку другий, менший щур. Вхопивши сина, Марія розчинила двері і крикнула:
Допоможіть!
За годину вона вже була у квартирі Ганни, з тепло одягнутим сином. Та залишила їм свої ключі, пообіцяла наглядати за котом.
Такий безлад! Щури! Ми ж цькували їх Ганна злилася, що безпомічна з цим старим аварійним гуртожитком.
Навівши лад у кімнаті, забрала Васька до себе й лікувала рани.
Оце герой, Василь! Недарма лишила, о недарма! Таких котів вдень з вогнем шукати.
Васько ледь дихав, не їв, і Ганна занепокоїлася. Здала зміну, поїхала до Марії повідомила, що коту кепсько.
Ваню приглянете? Марія крутиться, збираючись. Куди вести? Де у нас ветеринар?
Є, через квартал! Біжи!
І Марія побігла. В гуртожитку Васько лежав килимком під її ліжком, знесилений.
Васюню, потерпи! Я зараз!
Добігла до ветклініки, влетіла й з порога:
Найкращого лікаря! Швидко!
Молода дівчина, побачивши Марію, кивнула на лавицю:
Сідайте, почекайте.
Марія тримала Василя, з тривогою прислухаючись до кожного його вдиху, коли в двері увійшов справжній велетень-лікар.
Що тут маємо? глибокий голос збентежив Марію.
Вона простягла йому кота.
Ох і дістав, лікар обережно тримав Васька, оглядаючи рани.
Щури
На дворового не схожий Який доглянутий!
Це мій кіт.
А де ж він щурів знайшов? На вулицю ходить?
Ні, у кімнаті!
Чудеса
Довго ще розпитуватимете? Йому ж погано! у розпачі Марія ледве не плакала. Він мого сина врятував! Допоможіть!
А кричати не треба. Я Сергій. А ви?
Марія!
От і познайомилися. Знаєте, я не люблю, коли кричать. Краще спокійно говорити.
Він похитав головою і раптом посміхнувся:
Вашого рятівника ми на ноги поставимо! Не хвилюйтесь!
А через кілька років старий рудий кіт несміливо заходив до дитячої, оббігав кутки, стрибав у ліжко біля дивана, де спав Ваня. Маленька Лесечка, відчувши біля себе теплий бік, у сні вплітала пальчики в густе хутро Васько тихо муркотів, і дівчинка засинала ще міцніше. Слідом входили батьки. Марія поправляла ковдру, натягала скинутий носочок, притискалася до плеча чоловіка:
Гарний нянь, правда, Сергію?
Кращого не знайти Сергій гладив за колись зашите ним же вушко рудого. Недарма ти тоді кричала, недарма я над ним троє діб чаклував. Такі коти скарб!
Він і так золотий. Бачиш, аж світиться
Васько тулився носом до її руки, лягав поряд із Лесею, обіймав лапою. Марія вимикала нічник, забирала чоловіка, й тихо прикривала двері. Її діти ніколи не боялися темряви. Бо поруч завжди, скільки вони себе памятають, був Васько. А з ним нічого боятися.
