Я його кохаю! А ти мені тут про якісь дурниці! Я навіть і слухати нічого не хочу! Просто заздриш мені, от і сунеш носа, куди не просять! Відчепися від мене, займися краще собою!
Олеся не просто говорила голосила так, що навіть напівглухий сусід Іван Петрович, який пораївся біля свого гаража, обернувся і нашорошив вуха. Він не відрізнявся особливою цікавістю, тож коли й Іван Петрович вже посунув погляд у її бік значить, кричала Олеся ну дуже вже голосно.
Причин для цього у неї вистачало Як їй здавалося.
Стан закоханості для Олесі був як стиль життя, як ковточок повітря. Короткі перерви, коли між романами проходило кілька днів чи тижнів, могли виокремити лише ті, хто знав Олесю, як свої пять пальців. А їх залишалося двоє мама і сестра. Та мами вже давно не стало, а сестра, Дарина, і слухати про емоції Олесі не хотіла.
Бо ж без кохання Олеся просто існувала, а не жила. Очі ставали тьмяні, думки не збиралися докупи, і нерви здавали до такого стану, що колеги тікали від неї з фразою:
Може, тобі заспокійливе треба? З тобою просто нестерпно, Олесю.
Олеська піджимала губи, скреготіла зубами і думала про цих дивних жінок усяке.
У них-то все ніби влаштовано! І чоловіки дома, і діти по кімнатах скачуть, а в неї що? Ні дому, ні чоловіка! І не передбачається! Син то є, але ідеальною дитиною його не назвеш. Гірше навіть порівняно із двоюрідними братом і сестрою її Тарас програвав. У Дарини діти були куди ідеальніші: Марко грав у футбол і тягнув на дванадки, а молодша, Ліля, співала і танцювала в ансамблі, з яким тягала по різних конкурсах чи фестивалях. За свої девять років ця мала побачила світу більше, ніж її тітка за все життя.
Було й це боляче, хоч і соромно зізнатися. Чому ж так? Бо ж і Олеся в дитинстві бігала по гуртках, але закінчити щось рідко вдавалося душа весь час шукала нових вражень. Ставала нецікаво і поминай, як звали: бігла до нового.
Бо слушати своє серце треба жити ж один раз! І не дасть ніхто щастя на тарілці: “Олеся, бери, не шкодуй! Це все тобі!”
Цю просту істину Олеся знайшла іще школяркою. Дивилася, як Дарина гнеться над підручниками, а сама крутилася перед дзеркалом, мріючи про дискотеку:
Дивись, Дарка, перечитаєш книжки і хто тебе за дружину візьме? Бабуся ж казала: жінка не має бути розумнішою за чоловіка! До тебе хлопці й не дивляться.
І не треба. Нащо вони мені зараз? І бабуся не це казала!
Як це? Я ж памятаю!
Зовсім не так, дівко. Бабця казала: розумна жінка своєю кмітливістю не тицятиме чоловікові у лоба, якщо кохає. То різні речі, розумієш?
Ой, не вчи мене! Краще допоможи зачіску поправити! Мене Олег чекає!
Олеся мчала назустріч, а Дарина вмощувалась з книжкою. Тиша вдома ці дві години була справжнім святом.
Сестру, хай там що, Олеся любила. Бо іншої рідної і не було. Ну і Дарину знала майже як себе. Озлобленою Олеся не була навпаки, з доброю і мякою душею. Жаліла усіх: голубців з-під підїзду та руду Лапку. Батьки дозволяли, правда, лише двох котів і собаку, з умовою: квартира не стане зоопарком. Олеся все робила сама вигулювала, годувала, прибирала. Дарині про це й нагадати не доводилось.
Олеська, мама просила поїхати до бабусі прибрати.
Їдь сама. Я зайнята.
Чим?
Ну та що за різниця? Важливе! Лапка кульгає, треба везти до ветеринара.
Вона вже тиждень кульгає
І що? Це причина змінити її на бабусині справи? Вона сама дасть раду, а Лапка без мене пропаде.
І завжди однакова пісня: Дарина їхала до бабусі, а Олеся бігцем надягала свою нарядну кофтинку Олег чекав під підїздом, а котяча лапа була лише відмовкою від прибирання.
Школу закінчили по-різному: Дарина з відзнакою, а Олеся аби як, середньо.
Вона ж із самого малку мріяла бути кондитером залипала поглядом у вікна із тортами, і поки глазувалася кремовими трояндами, брала тістечко собі і для сестри, а потім вже вдома ліпила метелики з пластиліну.
Життя розвело їх далі. Дарина переїхала до бабусі, хворої, але квартира була близько до університету, і це влаштовувало всіх. Бабуся мала догляд, Дарка спокій і зайву годину ранкового сну.
Заміж Дарина вийшла швидко, весілля було скромне, але тепле. З чоловіком, Василем, і двома дітьми оселилася у бабусі. Бабця не приховувала: квартиру залишить їм, а Олесі кімнату діда у старій “комуналці”.
Правнука бабуся побачити встигла, навіть на руках потримала. Пішла вона тихо, рік боролася з наслідками інсульту, але у два роки Марка бабусі не стало. Дарина надломилась від болю, як і її сестра.
Батьки теж не сперечалися із рішенням матері щодо спадку Дарина заслуговувала на квартиру.
Олесю ж тоді кохання з головою накрило, тож було байдуже, кому і що відходить головне, щоб серце співало.
Але об’єкт її захоплення більше крутився навколо себе і мистецтва, ніж навколо неї, їй подобався статус “музи”, хіба що в ролі домогосподарки:
Я самітник, Олесю. Мені складно. Життя мистецтво, слухай
Вона кивала, шкодувала себе, а потім, коли повідомила про вагітність, мистець навіть не намагався приховати роздратування:
Яка ще дитина? Може, досить уже з мене?!
Фінал банальний, а провал у душі як після землетрусу. Мрії розсипались на друзки, далі збиранням себе Олеся не займалася. Заскочила портрет до мішка для сміття на згадку.
А сина таки народила. Але Тарасок особливої радості не приніс: шукаючи у ньому тінь геніальності тата, не знаходила. Він був спокійний, мовчазний, фанат шахів сам записався у гурток, повертаючись після школи з іронічним виглядом:
Що тобі там у тій шахматці? Фу, нудота!
Не нудно, мамо. Гарно як танець. Там усе звучить, тільки слухати треба
Лише Ліля, двоюрідна сестричка, була другом і підтримкою: вона теж чула цю тиху музику і намагалася підтанцьовувати разом з ним.
Батьківські заборони не зупиняли дітей, але після нової сварки Олесі з Дариною вона могла заборонити сину зустрічатися із кузенами.
Тарас боронив своє по-своєму відмовлявся від їжі чи тихенько бунтував, знаючи, що набридне мамі, і отримає “ну роби вже, що хочеш!”
Про справжню причину розбрату між Олею і Дариною хлопчик дізнався вже значно пізніше. Олесю згризала образа: мовляв, бабуся завжди більше любила Дарку, квартиру та родинні ключі їй, а Олеся залишилася ні з чим.
Дарина намагалась примиритись: “Хочеш продамо, поділимо гроші, аби лише ти не сердилась.” Але Олеся не приймала подачок, все вірила, що залишилась ображена всіма.
Часом і Дарина, здавалося, відчувала стару образу, але її ніхто не грів так добре, як Олесю: зі сторони Дарки ці емоції швидко розвівались і розвіювались на вітер.
За кілька років пішли й батьки. Удвох із сестрою стояли біля нотаріуса, і знову не могли зрозуміти одна одну.
Ти все тягнеш до себе, Марічко! Думаєш, мені легко? Дарина зітхала, притримуючи Олеся за лікоть, поки та метушилась.
Я не знаю, для чого мені це Якщо люди не розуміють одне одного навіщо тоді разом?
Спробуй зрозуміти вперше! Усе дається не просто так, ти ж це знаєш Життя не ярмарка, нема всім рівних пряників!
Олеся ображалася: “Ти ідеальна! Діти кращі! А мій син Ніякий! Чому ти постійно гнобиш мене?! Ти прямо чи натяками все доносиш я Мати не така!” Дарина не сперечалася, просто слухала і приймала.
Чорний період в житті Олесі тривав довго. На горизонті зявлялися чоловіки, але залишали по собі лише біль і розруху, а головне відчуття, що ключі від чогось важливого вона ніяк не може вручити тому, хто буде того вартий Всі йшли, залишаючи їй шматочки надії.
У ці роки Тарас практично постійно жив у Дарини. Там він мав свій куточок, піклування і тепло Сергій і діти з радістю прийняли його до себе.
Зрештою, Олеся закохалась у Кирила той швидко показав себе з не найкращого боку: і зверхність, і цинізм, і дивакуватий гумор, що нікому не був до вподоби. Поступово син віддалявся від неї, все більше тягнувся до Дарининої сімї.
Коли ж зясувалося, що Кирило вимагає від Олесі продати батьківську квартиру, Дарина випадково дізналася всю правду. А далі все полетіло шкереберть Одного вечора, повернувшись додому, Дарина побачила, що Тарас з розбитим обличчям, тримає лід до щоки.
Вона спочатку хотіла запитати, потім просто обняла племінника і дізналася всю історію Кирило образив хлопця, бо той заступився за маму.
Заспокоївши Тараса, Дарина, як завжди, кинулася рятувати Олесю подзвонила, потім поїхала до неї.
Олеся, ти зовсім уже? Як ти можеш вибирати чоловіка, що підняв руку на твого сина? Може, досить вже шукати щастя за чужий рахунок? Син це твоє життя!
Він давно твій син, а не мій! Живе у вас, розмов зі мною не веде, всі мої проблеми від вас! Ти все забрала у мене!
Що я у тебе забрала?!
Життя! Ключі мої!
Які ключі, Олеся?
Тут Дарина раптом втямила мова про ті самі “ключі від щастя”, які сестра шукає вже кілька років і не може знайти.
Дарина підійшла до Олесі, обійняла її, як колись робила мама. Сестра ще чинилася, а потім притихла.
Ти все намагаєшся віддати свої ключі комусь, а я свої тримаю при собі Яка різниця? Не знаю. Але попробуй почати спочатку, з найголовнішого: ти потрібна мені, потрібна Тарасу! Не цього мало?
Олеся лише кивнула, ніби щось у собі зрозуміла. А Дарина знала: легкого шляху не буде. Але скільки б болю і сварок не виникло, ниточка, що їх повязує, усе ще міцна.
Згодом новий чоловік у житті Олесі таки зявиться і буде він мудрий, спокійний. Прийме і її, і Тараса, який вибере залишитися жити у Дарини, де йому затишно. І вирушаючи тоді на службу, вже дорослий Тарас на вокзалі обійме рідних, зітре сльозу, міцно потисне руку вітчимові:
Бережи маму!
А той лише серйозно кивне:
А ти себе, сину. Чекаємо!
Олесю, можливо, так і не покличе ніхто у великі книжки про кохання. Але вона нарешті зрозуміє, що ключі від щастя нікому не треба вручати вони і так у тебе в кишені. Потрібно лише знайти свої двері.
Автор: Людмила Лаврова.
