Ґудзичок? А я її Ялинкою назвав. Бігала тут на світанку, зовсім розгублена. Зразу видно заблукала. А потім біля моїх чобіт притулилася. Ну, я її й посадив у машину, щоб не замерзла, бідолашка, посміхнувся чоловік…
Марічко, та хіба буває така невдача? Скільки ж разів я тобі казала: не твій це хлопець, не пара! дорікала Марії мати.
Жінка стояла, втупившись у підлогу. Хоч їй лише виповнилося тридцять сім, почувалася мов школярка, що принесла зі школи двійку.
Ще гіркіше Марії було за себе, за невдале подружжя і за маленьку доню. Адже напередодні найчарівнішого свята вони зоставилися без опори, без чоловіка в домі.
Я йду від тебе, кинув навмання Остап того вечора. Вона навіть не одразу зрозуміла сенсу.
Куди це ти йдеш? автоматично перепитала, ставлячи перед чоловіком миску духмяного борщу.
Ну от справді, Марічко, ти як з іншої планети! Ніби важливого не бачиш. Як я взагалі всі ці роки жив із тобою? зігравши трагедію, закотив вічі Остап.
Не встигла Марія нічого додати, як Остап сам розлого пояснив:
Я так більше не можу! А ще ота твоя собака, яка весь час пищить! Дитина постійно хвора. Яка тут романтика, Маріє? Подивись на себе! На кого ти стала схожа? завершив гнівний монолог Остап.
Марія спробувала роздивитися своє перелякане відбиття у скляних дверцятах буфету, та нічого не вийшло. Сльози самі лилися. Вона залишилася стояти посеред кухні сама.
Остап терпіти не міг сліз. Зітхнув, глянув спопеляюче на борщ, підвівся й пішов збирати речі…
Собача Ґудзичок, відчувши недобре, закрутилася біля ніг Марії, підвивала й облизувала їй руки, намагаючись утішити.
Нарешті хоч відпочину без цього безконечного скавчання, кинув Остап, зявившись у дверях з сумкою через плече.
Остапе, а ж як же Зоряна? прошепотіла Марія, уявивши, як засмутиться їх пятирічна донечка, що тим часом спокійно спала в кімнаті.
Ну, вигадуй що-небудь! Ти ж мати, відбув чоловік і під виття Ґудзика зачинив за собою двері…
Марія просиділа всю ніч на кухні, обіймаючи собачку. Ґудзичок лизав їй руки теплим язиком і ніби казав все ще буде.
Декілька днів Марія не знала, як розповісти про все матері. Та періодично телефонувала, розпитувала про справи. Відповідала Марія поспіхом: усе, мовляв, гаразд, та й вимикала телефон.
А як робота? Знайшла якусь пристойну? А то покине тебе Остап, і за що жити будете, казала мати, раз прийшла в гості.
Марія вибухнула сльозами, розповіла все як є: роботодавці не кличуть, а Остап пішов ще давніше.
Мати тільки заохала.
Ну, із ним відразу все ясно було. Пять років разом, дитина, а твій так званий обранець і не подумав женитися, зітхала мати.
Їй, звісно, було шкода недолугу доньку і внучку.
Що ж тепер? нарешті спитала вона.
Марія знизала плечима:
Щось придумаю. Влаштуюсь нянею у дитсадок до Зоряни, вирвалося приречено.
Ой леле, скільки ви на ту зарплату проживете… Ще й собаку годувати, підсумувала жінка, котрій тварини ніколи до вподоби не були. Маленького Ґудзика так і не сприйняла.
Вона хотіла щось докинути, але стрималася: донька ледь стримувала сльози.
Ну, досить вже, не реви. Я допоможу, сяду з Зоряною, якщо треба, вирішила втішити.
Тиждень минув у турботах.
Марія Олександрівна вже влаштувалася на роботу. Тепер щодня вони з Зоряною йшли в садок. Доня тішилася.
Мамо, може, й Ґудзик з нами візьмемо працювати? А то бабуся весь час бурчить, що їй набридло вигулювати. А Ґудзик міг би допомагати тобі посуд мити, ще й охороняв би нас, сміялася Зоряна.
Марія обіймала донечку. Але знову стискалося серце, як лишень чула питання:
Мам, тато скоро повернеться? Хоч на Новий рік встигне?
Визнати правду Марія не наважувалася. Видумала про відрядження. Дзвонила Остапу, просила зустрітися, та той відмахувався.
Не заважай організовувати власне життя. Скажи Зоряні, що я суперагент на секретному завданні, сухо казав він і питав, чи не бачила його краватку.
Чим я Новий рік зустрічатиму без тієї краватки? буркотів ще, кладучи слухавку.
Марія сиділа, замислена. Не знала, як зустрічатимуть свято удвох. Що скаже доні?
Трапилося все несподівано. Бабуся вела Зоряну до поліклініки дочка трохи захворіла, але вже йшла на поправку. Говорили тихцем, аж раптом з-за рогу прямо на них натрапив Остап.
Татку, татонько! Ти повернувся? Зоряна кинулася до нього.
Чоловік здригнувся. Намагався посміхнутися і майже шепотів так уже вийшло, вони з мамою тепер разом не житимуть. Та хутко пішов далі.
Може, ще зайду, як буде час, кинув на прощання.
Зоряна стояла, мов закамяніла, і ледве чутно бурмотіла:
Більше не приходь до нас…
Того вечора в неї знову піднялася температура. Через два дні до них прийшов лікар.
Дівчинка ні з ким не говорила. І неодужувала.
Це все, мабуть, від стресу, розвів руками лікар, вислухавши історію.
Треба було відразу пояснити Зоряні, картала себе Марія. Мати лиш хитала головою…
Через два дні потрясіння нове. Бабуся поспішала вигулювати Ґудзика, взяла без поводка. І Ґудзик раптом, на крик, відвернулась і помчала кудись сторч головою.
Так ось ти яка! Не слухати мене надумала?! Побігаєш на морозі повернешся сама! кинула навздогін, поспішаючи до хворої онучки з ліками.
Та Зоряна зовсім перестала їсти, як дізналася, що собачка втекла. Даремно Марія обіцяла повернути Ґудзика будь-якою ціною. Зоряна вперто:
Ось знайдеться Ґудзик тоді і поїм, ввернулася до стіни.
Оце твоє виховання! почала мати Марії, Заґавила ти її, зовсім розперезалась. Я ж попереджала…
Ліпше б за Ґудзиком наглянула, мамо, а не повчала, раптом випалила Марічка нарешті.
Ой, знаєш! Я все для вас! образилася бабуся й залишила дім…
Марія знову залишилась самостійною. Ввечері ходила довкола дому.
Зоряна, нарешті, заснула. А Марія міцно вірила, що Ґудзик знайде шлях назад. На жаль, марно. Оговталася від холоду, повернулась додому і заснула тривожно…
Зоряна прокинулася рано:
Мамо, ти знаєш, мені снився дивний сон! Про ялинку! Ми її прикрашали і знайшли Ґудзика! закричала захоплено.
Марія посміхнулася сумно. На столі стояла маленька пластикова ялинка. Новий рік на носі як могли, так і підготувалися.
Але доня засмутилася ялинка мала бути великою і справжньою.
Ось тоді й Ґудзик знайдеться. Як у сні! ридала вона.
Марія тяжко зітхнула. Купити живу ялинку собі дозволити не могла, навіть на ті кількасот гривень, що залишилися на життя. Зателефонувала матері та образилася, відмовилася йти:
Та хіба тобі собака дорожча за матір?! Подумай про це, кинула сумно.
Тепер стало ясно: на бабусю розраховувати годі. Добре, що попереду вихідні.
Зоряна почувалася кепсько, не хотіла навіть вставати. Надвечір, коли вже все було готове до Нового року, доня заплакала:
Ялинки нема, мамо. І Ґудзик не повернеться… так само як і тато…
Марія гладила маленьку голівку, боролася із власними сльозами. Обережно попросила сусідку, стареньку пані Валю, посидіти з донькою й вибігла надвір…
Мороз куйовдив щоки, а сніжинки закружляли в дивному танці, ніби хтось сипав їх з неба цілими оберемками. Люди проходили, сміялися, але для Марії вони були як тіні. Вона шукала Ґудзика між дрібними провулками.
Де ж ти, малесенька? шепотіла, минаючи знайомі двори.
І тут, мов у сновидінні, потрапила на базарчик ялин. Мужик у грубій свиті переступав з ноги на ногу біля останніх пухнастих деревець. Марія Олександрівна завмерла.
Ялиночку шукаєте? Останні лишилися, дешевше віддам, швидко запропонував продавець, явно поспішаючи додому.
“Певно, його вже чекає родина… Діти визирають у вікно…” промайнуло в Марії в голові.
Тим часом до чоловіка підбігла щаслива молода пара й купила одну з ялинок.
Що ж, будете брати? Остання. Навіть піднести допоможу, звернувся продавець.
Марія безсиллям глянула йому в очі: грошей у неї не було, а ті з дому не вистачало навіть на найменшу ялинку.
Жінці стало соромно. І тут вона помітила гілля, яке валялося біля кузова автівки.
Можна… гілля взяти… якщо не потрібне? пробурмотіла тихо.
Продавець перевів погляд на ялинові обломки, зітхнув:
Беріть, звісно. Давайте, допоможу, витягнув оберемок.
Марія дякувала і, сама не знаючи чому, почала вибачатися:
Знаєте, донька захворіла… мріє про ялинку, а собачка зникла… і все не по-святковому…
Чоловік уважно слухав. Його теж нещодавно лишила кохана, і свято для нього стало гіркуватим привидом.
І зненацька підійшов інший чоловік:
За скільки ялинку продаєш? спитав, розглядаючи єдиний залишок.
Уже продано. Підіть до сусіда, махнув у бік чоловік.
Марія здивовано подивилася на нього.
Давайте, я допоможу довезти ялинку до вас, раптом усміхнувся.
І Марія, зачарована, ніби уві сні відчула: він не такий вже й похмурий.
Та в мене ж немає грошей, я ж казала… зніяковіла.
Я памятаю, прихильно кивнув.
А далі сталося щось зовсім неймовірне, що буває лише напередодні найчарівнішого свята.
Чоловік відчинив дверцята фургона, і Марія побачила на сидінні сплячу Ґудзика! Вона була загорнута у вовняний светр і, прокинувшись, злякано позирала навколо.
Звідки у вас моя Ґудзик? Марія ледве трималася, щоб не розплакатись.
Ґудзик? А я її Ялинкою назвав. Весь ранок тут бігала, видно, прибилася До моїх ніг тулиться. Узяв у машину, щоб не змерзла, посміхнувся чоловік.
Його звали Павло. А Павло тварин любив, і з дітьми ладнав одразу.
З того часу у Маріїній домівці оселилося тепло, нове й незнано щасливе. Буває ж так: свято приносить нових людей, нові зустрічі, і навіть собаки стають домашніми ялинками.
Може, то доля, а може, просто дивний зимовий сон… Знає одне лише серце: тепер їхня родина щаслива. А Ґудзика час від часу й далі кличуть Ялинкою…
