“Ти кого в дім ведеш, сину…”
Оксана Іванівна цілий день клопотала на кухні. Приготувала улюблені страви, зліпила пахучі вареники, спекла курку з золотою скоринкою. Сьогодні був особливий день — її син Дмитро мав уперше привести свою наречену.
Будинок сяяв чистотою, скатертина була випрасувана, пиріг охолоджувався на підвіконні. Оксана кілька разів поправляла зачіску, дивилася у дзеркало й чекала з хвилюванням — так хотілося сподобатися майбутній невістці.
Почувся клацання замка. Оксана випростала плечі: “Це вони!” — подумала вона й уже збиралася вийти в коридор, коли раптом почула приглушені голоси.
— Дмитро, ти що, серйозно? Це твій дім?.. Та тут же як у музеї, — зневажливо фуркнула Марія.
— Тишіше, Машко… Мама почує. Навіщо ти так…
— Та хай собі чує! Може, хоч задумається, що цьому старому лому вже давно місце на смітнику! — зі злістю штовхнула стару скриню в коридорі.
— Що ви собі дозволяєте?! — Оксана вийшла з кімнати, обличчя побіліло, очі блищали. — Ви у мене в домі, а не на базарі.
Настала важка мовчанка.
Марія навіть не вибачилася. За вечерею крутила носом, їжі майже не торкалася, весь час натякала, що обстановка “застаріла”, і взагалі — жити вони тут не будуть, поки не зроблять євроремонт.
Оксані стало фізично погано. Вона мовчки встала, вийшла на балкон, притулила долоню до грудей. За тридцять років вона вперше пошкодувала, що виховувала сина сама. Чоловік пішов, коли Дмитру не було й року. Вона тягла все сама — роботу, виховання, господарство.
А тепер цей дім став кісткою в горлі чужій жінці.
Коли Марія повідомила, що вагітна, Оксана промовчала. Вона вже розуміла: цей союз нічого доброго не принесе. Надто різні цінності. Але заради дитини, заради сина… Вона запропонувала: “Живіть тут. Хата велика. Кімнату переробите під себе”.
— Однієї кімнати замало! — огризнулася Марійка. — Ми хочемо продати цей хлам і купити дві квартири.
— Я не дозвлю розпродати те, що мої батьки створювали все життя! — Оксана не витримала.
Наступного дня Дмитро прийшов із документами. Просив виділити його частку. Оксана, не дивлячись, підписала.
— Продавай. Роби, як вважаєш за потрібне. Тільки знай: із цим домом ти втрачаєш не стіни, а частину своєї родини.
Через тиждень Оксани не стало. Тихо, вночі, уві сні. Дмитро знайшов її фотографії на підвіконні. На одній — вона тримає його, немовля, біля бабусиного фортепіано.
Він стояв у порожній кімнаті, де тепер лунало лише луно.
А меблі… Меблі Марійка вже встигла продати.
Через три роки Дмитро жив у “своїй” однушці. Один. Марія з дитиною — окремо. А відреставрований старий стіл із зеленим сукном стояв у кутку. Поруч — фотографія мами. І кожного вечора він подумки благав у неї пробачення…
