«Ти кого в дім ведеш, сину…»
Віра Іванівна цілий день крутилася біля плити. Приготувала улюблені страви, зліпила вареники з вишнями, спекла курку з хрусткою скоринкою. Сьогодні був особливий день — її син Олесь вперше мав привести наречену.
Будинок сяяв чистотою, скатертина лежала рівно, а пиріг охолоджувався на вікні. Віра раз-по-раз поправляла волосся, дивилася у дзеркало й хвилювалася — так хотілося сподобатися майбутній невістці.
Замок клацнув. Віра випрямилася: «Вони!» — подумала вона й уже збиралася вийти у передпокій, коли почула приглушені голоси.
— Олесю, ти що, серйозно? Це твій дім?.. Та тут як у музеї, — зневажливо фуркнула Ярослава.
— Тихше, Яро… Мама почує. Ну навіщо ти так…
— Та хай почує! Може, хоча б задумається, що цей старий посуд уже давно треба викинути! — і зі злістю штовхнула стареньку шафку у коридорі.
— Що ви собі дозволяєте?! — Віра вийшла з кімнати, обличчя побіліло, очі горіли. — Ви в моєму домі, а не на ринку.
Вповзла важка мовчанка.
Ярослава навіть не вибачилася. Під час вечері крутила носом, майже не торкалася їжі, постійно натякала, що обстановка «застаріла», і взагалі — жити вони тут не будуть, поки не зроблять капітальний ремонт.
Вірі стало фізично погано. Мовчки вона підвелася, вийшла на балкон, притулила долоню до серця. За тридцять років вона вперше пожалкувала, що виростила сина сама. Чоловік пішов, коли Олесю не було й року. Вона тягнула все сама — роботу, виховання, дім.
А тепер цей дім став чужий жінці кісткою в горлі.
Коли Ярослава повідомила, що вагітна, Віра промовчала. Вже розуміла: цей союз нічого доброго не принесе. Занадто різні цінності. Але заради дитини, заради сина… Вона запропонувала: «Живіть тут. Дім великий. Кімнату переробите під себе».
— Однієї кімнати замало! — огризнулась Яро. — Ми хочемо продати цей старий хлам і купити дві квартири.
— Я не дозволю розпродати те, що мої батьки створювали все життя! — Віра не витримала.
Наступного дня Олесь прийшов із документами. Просив виділити його частку. Віра, не дивлячись, підписала.
— Продавай. Роби, як вважаєш за потрібне. Тільки знай: з цим домом ти втрачаєш не стіни, а частину роду.
Через тиждень Віри не стало. Тихо, вночі, у сні. Олесь знайшов її фотографії на підвіконні. На одній — вона тримає його, немовля, біля бабусиного фортепіано.
Він стояв у порожній кімнаті, де тепер лунало лише відлуння.
А меблі… Меблі Яро вже встигла продати.
Через три роки Олесь жив у «своїй» однокімнатній. Один. Ярослава з дитиною — окремо. А відреставрований старий стіл із зеленим сукном стояв у кутку. Поруч — фото мами. І кожного вечора він у думках благав у неї пробачення…
