ЯРКО-ОДНОЛЮБ
Ярко що вихідного возився зі своїм мотоциклом у гаражі біля хати. Навколо нього товпилися хлопці, присіли навпочіпки коло «залізного коня», немов горобчики, й уважно спостерігали, як господар то чистив мотор, то підкручував гайки, то шматочком тканини натирав до блиску хромовані деталі.
— Оце так швидко їздитиме! — захоплено повторювали хлопці. — Ярку, а нас покатаєш?
— Не можна вас катати, ще малі, а мотоцикл — річ серйозна, не велосипед…
Хлопці зітхали, і тоді Ярко м’якшав:
— Ну, може, кілька кругів по двору…
«Горобчики» раділи, а потім бігли на футбольне поле, схопивши м’яча. Ярко повертався додому, мився, а мати лаяла:
— Коли в тебе з’явиться дівчина? Ось у Ковальових другий син уже одружений, а вони обидва молодші за тебе. І про що ти думаєш? Вже не хлопчина, щоб у гаражі з залізом возитись…
«Залізом» мати називала і дідову стареньку машину, яку той віддав Яркові після армії. Хлопець довів її до ідеалу, поставив на хід, перефарбував — тепер вона сяяла, як нова.
— Мій «Запорожець» ніби другий раз народився. Я стільки в нього вклав, аби діду порадувати. Тепер його з радістю куплять. Але продавати вже не хочу — шкода… — пояснював Ярко.
— Усе це добре, але шостий рік, як ти з армії, а дівчини все нема. Боюся, що так і залишишся із своїм залізом, а щастя — у родині, сину… — зітхала Олена Петрівна.
— Та де ж мені дівчину знайти? На танці не ходжу, не люблю ногами махати. У кіно темно — нічого не розгледіш, — сміявся син.
— Справді, і про що з тобою поряднa дівчина говоритиме? — махала рукою мати. — Це моя провина, каюся. Ні книжок ти не читав, окрім шкільної програми, ні театру у нашому місті нема, а в музеї тебе не затягнеш. У тебе тільки одне на думці — машини, мотоцикл і всяке залізо.
— Та я ж і роблю за цим фахом, у сервісі, мамо, — відповідав Ярко. — Повір, мої руки потрібні.
— Та вони у тебе ніяк не відмиваються, мій Саморобкін. Усі рушники перепачкані, я вже темні вішаю, якщо помітив. І яка ж дівчина з тобою про машини балакатиме? — усміхалася мати.
— А яка? — дивився Ярко на свої руки. — Та, яка полюбить…
— Для початку сходив би до нашого музею, підняв би культурний рівень.
— І що я там робитиму? Один? Ані в якому разі, — рішуче відрізав син.
— Чому один? Зараз літні канікули у твого племінника Юрка. Веди його, сестра тільки порадіє. Прогуляєтесь містом, у кафе морозиво з’їсте — от вам і культурний день.
— Розвідка щодо дівчат? — засміявся Ярко, зрозумівши материний план.
Минуло кілька днів, і мати за вечерею оголосила:
— Завтра субота. До нас Юрко прийде.
— І що? — не зрозумів син. — Нехай приходить.
— Я обіцяла йому, що ви в музей підете, — нагадала мати. — Він радий, чекає. Прийде в святковому.
— А… — згадав Ярко. — То таки музей? Ну гаразд, підемо, раз обіцяли.
Погода видалася чудова. Спочатку вони зайшли до кафе з’їсти морозива, а потім, як обов’язок, — до музею.
Купили квитки, і касирка сказала:
— Поспішайте, екскурсія вже почалася, доганяйте у першій залі!
Ярко з племінником приєдналися до групи. Юрко проліз уперед, щоб краще чути, а Ярко, навпаки, ховався за чужими спинами, ніби соромився.
Та він добре бачив дівчину-екскурсовода й не пропускав жодного її слова. Відколи побачив її — тендітну, як статуетка, у білій сукні з прозорими намистами й блакитними очима — так і завмер.
У групі було багато дітей, і екскурсовод часто зверталася до них, загадувала загадки. У руці вона тримала указку. Її витончені пальці нагадували лапку чарівної птиці, що тримається за гілочку.
Ярко не міг відірвати очей від її блакитних очей, тонких рук і талії — наче був зачарований.
Коли екскурсія завершилась, дівчина попрощалася і зникла у коридорах музею. Вийшовши на вулицю, вони відчули спеку — місто розігрілося на сонці.
— А там так прохолодно було, — сказав Юрко. — Тільки я питання боявся задавати…
— Нічого, ще раз прийдемо, добре все розпитаємо, — посміхнувся Ярко, оглядаючи музей, щоб запам’ятати години роботи. — Завтра ж і прийдемо!
— Завтра? — здивувався хлопчик.
— А чого відкладати? Поки питання не забули. — Ярко похлопав Юрка по плечу, і вони весело пішли додому.
Мати здивувалася, чому син і онук знову збираються до музею, але нічого не сказала. Наступного дня Ярко одразу запитав у касирки:
— Як звати вчорашню екскурсоводку?
— У нас їх кілька, молодий чоловіче.
Ярко незграбно описав дівчину.
— А, так це Мар’яна. Її сьогодні нема — вона везе групу зі столиці на автобусній екскурсії. Приходьте наступного разу.
Ярко стояв засВони одружилися восени, і тепер уже Мар’яна часто сиділа поруч із Ярком у гаражі, сміялася з його жартів та любовно витирала йому руки білим рушником, який тепер не забарвлювався від мастила.
