**Кохання без права на близькість**
Олена Миколаївна поправила білий халат і глянула на годинник. До кінця зміни залишалося ще чотири години, але втома вже давала про себе знати. У коридорі неврологічного відділення стояла звичайна метушня — медсестри спішно перебігали між палатами, рідні хворих тихо шепотілися в кутах.
— Докторе Гордієнко, до вас відвідувач, — повідомила молоденька медсестра Марічка, зазирнувши до кабінету.
— Хто саме?
— Родич із сьомої палати. Здається, Ковальчук.
Олена Миколаївна кивнула і відклала медичну карту, яку вивчала. Ковальчук. Це прізвище змусило її серце забитися частіше, хоча вона всіма силами намагалася стримувати емоції.
У кабінет увійшов високий чоловік років п’ятдесяти з сивиною на скронях і втомленими карими очима. Василь Ковальчук тримав у руках пакет із фруктами й виглядав схвильованим.
— Добрий день, доктор. Як почувається моя дружина?
— Сідайте, будь ласка, — Олена Миколаївна показала на стілець перед собою. — Стан Наталії Семенівни стабільний. Лікування дає позитивні результати.
Василь полегшено зітхнув і провів рукою по волоссю.
— Слава Богу. Я так хвилювався цілий тиждень. Коли в неї стався напад, я подумав, що втрачаю її назавжди.
Олена Миколаївна дивилася на цього чоловіка і відчувала знайомий біль у грудях. Біль, який поселився там півроку тому і не давав спокою ні вдень, ні вночі.
— Василю Івановичу, ваша дружина — сильна жінка. Інсульт був не дуже масштабний, мова вже відновлюється. При належному догляді вона зможе повернутися до звичного життя.
— Дякую вам за все, що ви робиВони розійшлися по різних кімнатах, кожен із своїм болем, але з однією спільною думкою — іноді кохати означає відпустити.
