Любить? Не любить?.. Чи любиш себе саму?
— Як це — не можеш вибрати? — Соломія подивилася на подругу з таким осудом, наче та зізналася в злочині. — Якщо метаєшся між двома чоловіками, значить, жодного з них не кохаєш. Це ж очевидно, як сонячний день.
— Тобі, може, і очевидно, а мені — анітрохи, — важко зітхнула Ганна. — Обидва мені подобаються. Кожен по-своєму гарний.
— Та ти просто сама собі подобаєшся більше за всіх, от і тягнеш їх за собою, — різко продовжила Соломія. — Людина, яка справді кохає, не буде грати почуттями інших. Це нечесно. Це низько.
— Легко тобі судити, — відвернулася Ганна. — Не всі такі досконалі, як ти. Я тільки вчуся кохати. Немає досвіду. У понеділок здається, що перший — він. У вівторок — точно другий. У середу знову перший. Не можу розібратися. І це ж не смішно. Обидва добрі. Обидва рідні.
— Підкинь монетку, якщо не можеш вирішити, — буркнула Соломія. — Все краще, ніж ця тортура між двома вогнями. Хоч сумління чистіше буде.
— Дякую за пораду. Іди свої монетки у фонтан кидай, може, на щастя. І не забувай, що у тебе, можливо, й вибору ніколи не було. Чи не було з кого вибирати?
— Я б ніколи не могла так довго брехати! — викликаюче заявила Соломія. — У мене є Тарас. Він мене кохає. А я — його. І у нас усе добре.
— Ну-ну. Щастя й любові, — гірко посміхнулася Ганна.
…
Минуло три роки. Соломія сиділа сама у напівпустому кафе й плакала. Перед нею стояла склянка з уже теплим вином. В голові крутився той давній розмова.
«Ніколи не кажи «ніколи» — хто б міг подумати, що вона опиниться в такій самій ситуації. Тільки тепер сама мучилася, обираючи між двома чоловіками… Вона. Та сама Соломія, яка колись роздавала поради наліво й направо.
З Олегом вони були разом більше року. Все, здавалося, ідеально. Він — надійний, розумний, турботливий. Мрія, а не чоловік. І так, зі справжніми намірами.
Але раптом у її житті знову з’явився Тарас. Так, той самий. Колишній. З яким колись зустрічалася. Який пішов від неї, бо почав ревнувати, підозрювати, злитися через дрібниці.
Розійшлися, коли стало зрозуміло — він більше не дивився на неї, як на кохану жінку. Соломія перетворилася для нього на пусте місце. Все було «не так»: не те сказала, не те вдягла, не туди подивилася… А потім — тиша. Розставання. Біль. Місяці самотності.
І раптом — дзвінок. «Привіт, як справи? Мені ні з ким поговорити. Давай зустрінемось…»
Вона пішла. Просто зі звички. Просто щоб переконатися — усе давно минуло.
А там — збитий з пантелику Тарас. Самотній, пригнічений. Без роботи, з хворою матір’ю, нікого не знайшов. І він говорив. Говорив безперерву. А вона слухала. І жаліла.
Не сказала, що в неї є інший. Що вона, можливо, щаслива. Що її чекають.
Тарас почав писати. Дзвонити. Запрошувати. Вони почали бачитися. Безневинно. Але все частіше.
З Олегом усе залишалося, як раніше. Він був поряд. Піклувався. Дарував подарунки. Тихо торкався руки. Дивився… тим самим поглядом. Теплим, закоханим. Завжди.
Але Тарас… Це було як повернення у минуле. Компанія, спільні друзі, посиденьки, концерти, поїздки. З ним — наче назад у юність. Олег цього не розумів. Він — серйозний. Зайнятий.
Соломія розривалася. Серце розривалося. Олег — той, з ким можна будувати майбутнє. Тарас — той, кого ще жалко. А може… любиш?
Вона раз за разом прокручувала в голові варіанти. Як сказати правду? Як вибрати?
І одного вечора, коли вже не могла терпіти, набрала номер тієї самої Ганни. Вибачитися. Попросити прощення за ті слова.
— Пробач мені за той розмову… тепер я розумію, як тоді було тобі важко.
— За що прощати? — щиро здивувалася Ганна. — Я вже й не пам’ятаю, кого вибирала. Це було так давно.
— А я тепер на твоєму місці. Між двох. Не можу вибрати. Страшно. Дуже.
— Невже ти думаєш, що коли кохаєш — це може бути «між двох»? Ти просто не любиш жодного з них. А от себе — дуже навіть. А якби хтось робив так з тобою? Зустрічався б з двома одночасно — кого б ти полюбила?
— Нікого, — прошепотіла Соломія.
— Ось тобі й відповідь. Нікого. Бо так роблять ті, хто любить лише себе. Соломіє, якщо один із них тобі справді дорогий — подивися на нього. Уяви, що його немає. Що він пішов. Що ти більше ніколи не побачиш, як він посміхається тобі, як тримає твою руку…
— Олег, — раптом вирвалося у Соломії.
Вона відчула мурашки. Уявила. Без цих очей, без цього тепла. Без його терпіння. Без його любові.
І в ту ж мить зрозуміла — вона знає, кого кохає.
P.S. Іноді, щоб почути своє серце, треба просто перестати брехати собі.
