**Щоденник Олени Іванівни**
Сьогодні знову спостерігала за сусідкою – Наталкою Семенівною. Вона розвішувала білизну у дворі, і кожен її рух дратував мене. Неначе спеціально повільно все робить, щоб усі бачили її нову блузку.
«Ось же жеманниця! – пробурчала я, стискаючи край фіранки. – Невже думає, що їй хтось дивиться у вічі?»
Наталка ж спокійно розвішувала простирадла, наспівуючи під ніс. Вона на три роки молодша за мене, але виглядає так, ніби їй ще й сорока нема. Завжди причепурена, сукні випрасовані, черевики блищать. І ця її манера тримати спину рівно – аж скреготати зубами хочеться!
Живемо поруч вже понад двадцять років, і все це час між нами – якась дивна ворожнеча. Все почалося з дурниці: одного разу Наталка зауважила, що я неправильно саджу циннії в палісаднику. Порадила, як краще. Я ж сприйняла це як нахабне втручання.
«Сама знаю, як квіти садити! – відрубала я тоді. – Не навчайте мене життя!»
«Я просто хотіла допомогти, – зніяковіло відповіла вона. – У мене такі ж росли на дачі, дуже гарними були.»
«Не треба мені вашої допомоги!» – відсікла я й демонстративно відвернулась.
З тих пір ми або віталися через силу, або взагалі ігнорували одна одну. Я в кожному її вчинку бачила прихований підступ. Нові сережки? Хвастовство. Пахучі пироги по всьому під’їзду? Назло мені, щоб усі бачили, яка вона господиня.
«Мамо, ну чого ти до неї чіпляєшся? – казала моя донька Катруся, коли приїжджала. – Нормальна жінка, що ти в ній такого знаходиш?»
«Ти її не знаєш, – понуро відповідала я. – Вона тільки з виду солодка, а насправді… Пам’ятаєш, як вона Марченків кота вкрала?»
«Мамо, кіт сам до неї пішов! Вони його на вулиці годували, а вона забрала до себе, обігріла. Це не крадіжка.»
«Ну так, звичайно! Вона ж усе робить правильно, свята просто!» – сердито хлопнула я дверцятами холодильника.
А Наталка мучилась не менше. Вона щиро не розуміла, чому я її ненавиджу. Пробувала миритися – приносила вареники, пропонувала допомогти з важкими пакетами. Але я щоразу відштовхувала її.
«Дякую, не треба, – холодно відповідала я. – Сама впораюсь.»
Вареники навіть не брала – казала, що на дієті. Хоча Наталка бачила, як я купую тістечка в крамниці.
«Не розумію її, – зітхала вона, розмовляючи по телефону з сестрою. – Нічого ж їй поганого не робила, а вона мене ненавидить. Може, справді щось не так сказала колись?»
«Та забудь про неї, – відповідала сестра. – Люди бувають різні.»
Але Наталка не могла просто забути. Вона любила спілкуватися, а тут живе жінка, яка дивиться на неї, як на ворога.
Одного зимового вечора Наталка поверталася з крамниці. Доріжка була слизькою, вона посковзнулась і впала. Коліно боліло, продукти розсипалися по снігу.
«Ой, як же болить! – прошепотіла вона, намагаючись зібрати апельсини.»
У цю мить я вийшла з під’їзду. УвиЯ подивилася на неї, і раптом щось стиснуло мені серце – ми ж могли бути подругами, а не ворогами.
