**Щоденниковий запис**
Сьогодні вранці дивилася у вікно, як моя сусідка Оксана Іванівна розвішує білизну у дворі. Кожен її рух видавався мені навмисним, мов вона спеціально повільно це робить, щоб усі могли помилуватися нею.
— Знову ця фіфа виставляється, — пробормотала я, стискаючи край фіранки. — Невже вона думає, що всім цікаво на неї дивитися?
Оксана Іванівна тим часом спокійно розвішувала простирадла, наспівуючи щось під ніс. Вона була на три роки молодша за мене, але виглядала на повні п’ятдесят. Завжди з ідеальною зачіскою, випрасуваною сукнею та чистими туфлями. І ця її манера тримати спину прямо й піднятий підборідок — дратувала мене до скреготу зубів.
Жили ми по-сусідству вже понад двадцять років, і все це час між нами тліла якась дивна ворожнеча. Все почалося з дрібниці — одного разу Оксана помітила, що я неправильно саджу герань у палісаднику. Порадила, як بهتر. Я сприйняла це як нахабне втручання у мої справи.
— Я сама знаю, як квітки садити! — відрубала я тоді. — Не вчіть мене жити!
— Та я лише хотіла допомогти, — зніяковіло відповіла Оксана. — У мене такі самі росли на городі, дуже гарні були.
— Не треба мені вашої допомоги! — відрізала я й демонстративно відвернулася.
З того дня ми віталися через силу, а частіше просто ігнорували одна одну. Я в кожному вчинку сусідки бачила підступність чи бажання мене знизити. Коли Оксана купувала нову сумку, я вважала, що вона вихваляється. Коли пекла пироги, запах яких розносився під’їздом, — що робить це навмисно, мовляв, дивіться, яка я господиня.
— Мамо, ну чого ти до неї чіпляєшся? — питала моя донька Наталка, коли приїжджала в гості. — Нормальна жінка, що ти в ній такого поганого знаходиш?
— Ти її не знаєш, — похмуро відповідала я. — Вона лише з виду така чемна, а насправді… Пам’ятаєш, як вона Миколенків кота вкрала?
— Мам, кіт сам до неї пішов! Вони ж його на вулиці тримали, а вона забрала, годувала. Це не крадіжка.
— Ну звісно! Вона ж усе робить правильно, свята просто! — сердито вдарила я дверцятами холодильника.
Оксана Іванівна страждала не менше. Вона щиро не розуміла, чому я її так ненавиджу. Намагалася кілька разів налагодити стосунки — приносила вареники, пропонувала допомогти з важкими сумками. Але я щоразу відмовляла.
— Дякую, не треба, — холодно відповідала я. — Сама впорядкуюся.
Вареників не брала, казала, що на дієті. Хоча Оксана добре бачила, як я купую тістечка в магазині.
— Не розумію її, — зітхала Оксана, розмовляючи по телефону з сестрою. — Начебто нічого поганого не робила, а вона мене ненавидить. Може, я й справді щось колись не так сказала?
— Та забий, — відповідала сестра. — Люди бувають різні. Не всім подобатися.
Але Оксані було важко від цієї холодності. Вона за характером була спілкувальною, любила поговорити з сусідами, поділитися новинами. А тут поруч живе жінка, яка дивиться на неї, як на ворога.
Одного зимового вечора Оксана йшла з магазину. Сумки були важкі, а доріжка у дворі слизька. Вона послизнулася й упала, розкидавши продукти по снігу. Коліно сильно вдарила й не могла встати.
— Ой, як же болить! — скрикнула вона, намагаючись зібрати розкотиві апельсини.
Випадково я вийшла з під’їзду. Побачила й на мить завмерла. У голові промайнула думка: «Поделом їй, хай полежить». Але зараз жеАле потім мені стало соромно за ці думки, і я простягнула їй руку, щоб допомогти підвестися.
