Марія вийшла з магазину, перехопила важкий пакет із продуктами й попрямувала додому. Купила зовсім небагато, але пакет так і тягнув руку. Перед будинком зупинилась. «У вікнах темно. Оленка знову гуляти втекла…» Марія похитала головою. «Нехай тільки повернеться… Як зв’язалася з цим… Іванком, так і навчання пішло геть. Учителі скаржаться. А попереду ЗНО, вступ до університету. Ось прийде тільки до дому, я тобі влаштую…» — злилася вона, важко піднімаючись сходами.
У хаті Марія поставила пакет на стілець біля кухонного столу. Оглянула плиту. «Ясна річ. Просила ж чи картоплю почистити, чи вареники зліпити. Втекла… Ну що ж мені з нею робити? Ох, ти ж…»
Різкими рухами зняла куртку, повісила у передпокої й повернулася на кухню. Грюкала дверцятами холодильника, брязкала посудом – так Марія у розпачі готувала вечерю, обіцяючи собі суворо поговорити з донькою, як тільки та повернеться.
Але Олена не поспішала. Вже десять із половиною, а її все нема. Марія не знаходила собі місця. Ходила туди-сюди, повторюючи, мов мантру:
«Ось прийде тільки додому… Ось лише прийде, я так її навчу, що забуде, як звуть… Б’юся, як риба об лід, все для неї, щоб як у людей, а вона й вареників не змогла… Як же я втомилася, все сама, сама… Думає, мені не хотілося щастя? Я майже такою ж була, коли з дитиною на руках лишилася. Невдячна… Хоче мою долю повторити? Нехай спробує, пізнає, скільки коштує лихо…»
Злість на доньку досягла межі. Марії хотілося бити, ламати, щоб хоч трішки виплеснути ту лють, що клекотіла всередині.
Коли у замку заскрежів ключ, вона так зраділа, що готова була пробачити все. Але побачивши її винуватий вираз, на якому світилися очі, ще повні щастя, злість знову піднялася з подвоєною силою.
«Де ти була? Знаєш, котра година? А уроки? ЗНО на носі, а вона бігає чорт знає де!» — кричала вона, забувши, що сусіди за стіною можуть почути.
«Уроки я зробила…» — почала боронитися Олена.
«Мовчи! Матері не переч! Зовсім голу загубила? Вирощувала тебе, думала, навчишся, гарну роботу знайдеш, тоді й заживемо. А ти мої помилки повторюєш.»
«Нічиїх помилок я не повторюю. Не кричи…» — відірвалася Олена.
Очі її потьмяніли, а на щоках виступив нервовий рум’янець.
«Ах ти…» — Марія ледве стрималася, щоб не викрикнути щось образливе.
Безпорадно озирнулася, шукаючи «меч покарання». Олена скористалася моментом і хотіла промайнути до кімнати, але не тут-то було. Марія нарешті схопила складний парасоль, що валявся на комоді, і замахнулася.
«Мамо!» — скрикнула Олена, втягнувши голову в плечі й закривши її руками.
Від цього крику, від її постави, рука Марії різко опустилася. Парасоль із дзенькітом упав на підлогу. Марія згорбилася, наче гнів, що тримав її напруженою, раптом зник, і вона здулася, мов повітряна кулька.
«Я собі місця не знаю, не знаю, де тебе шукати, а ти… Що це у тебе на пальці? Звідки?» — ледь чутно запитала Марія, раптом почувши таку втому, що навіть говорити не було сил.
Вона важко опустилася на ослінчик у передпокої.
Олена медОлена зідхнула, подивилася на своє просте золоте каблучко з маленьким білим камінчиком, і промовила: «Я його люблю, мамо, і це назавжди».
