Любов до могили
Соломія вийшла з магазину, перехопила пакет із продуктами та пішла додому. Хоча купила небагато, пакет тяжівав. Перед будинком зупинилась. «У вікнах світла нема. Знову Катруся десь гуляє. – Соломія похитала головою. – Лиш прийди… Зв’язалася з тим… Олегом, тепер і навчання кинула, уроки забуває. Вчительки скаржаться. А попереду ЗНО, вступ до університету. Та прийди лише додому, я тобі покажу!..» – накручувала вона себе, важко піднімаючись сходами.
У хаті Соломія поставила пакет на стілець біля кухонного столу. Оглянула плиту. «Зрозуміло. Просила ж картоплю почистити чи хоча б макарони зварити. Втекла… Ну що ж я з нею робити? Ох, ти…»
Рухами різкими зняла куртку, повісила у передпокої і повернулася на кухню. Грюкала дверцятами холодильника, брязкала мисками – так Соломія у роздратуванні готувала вечерю, обіцяючи на цей раз серйозно поговорити з донькою.
Але Катруся не поспішала повертатися. Вже половина одинадцятої, а її все нема. Соломія не знаходила собі місця. Ходила з кутка в куток, повторюючи, як мантру:
«Ось лише прийде… Ось лише прийде, я їй таке влаштую, що забуде, як її звати… Б’юся, як риба об лід, все для неї, а вона й макарон не зварить… Як же я втомилася, все сама, сама… Думає, мені особистого життя не хотілося? Майже так само була, коли з дитиною на руках лишилася. Невдячна… Мою долю хоче повторити? Нехай спробує, пізнає, що таке тяжке життя…»
Злість на доньку сягала меж. Соломії хотілося шматувати все навколо, аби виплеснути хоч трохи обурення.
Коли у замку заскреготав ключ, вона так зраділа, що донька повернулася, що готова була їй усе пробачити. Та побачивши її винувате обличчя, на якому світилися щасливі очі, злість спалахнула з новою силою.
– Де ти була? Годинник бачила? А уроки? Перед ЗНО, а вона бродить бог зна куди, – кричала вона, забувши, що за стіною можуть почути сусіди.
– Уроки вивчила… – почала захищатися Катруся.
– Мовчи! Матері не перечь! Зовсім глузд втратила? Ростила тебе, думала, вивчишся, гарну роботу знайдеш, тоді й житимемо. А ти мої помилки повторюєш.
– Нічиїх помилок я не повторюю. Не кричи… – буркнула Катруся.
Очі її потьмарилися, а на щоках виступив нервовий рум’янець.
– Ох ти… – Соломія ледь стрималася, щоб не викрикнути образу, та вчасно зупинилася.
Безпорадно озирнулася, шукаючи «меч покарання». Катруся скористалася миттю і хотіла промайнути до кімнати, але Соломія, нарешті, схопила складний парасоль, що лежав на тумбочці, і замахнулася.
– Мамо! – скрикнула Катруся, втягнувши голову в плечі.
Від цього крику, від її пози рука Соломії різко опустилася. Парасоль із дзенькотом впав на підлогу. Соломія згорбилася, ніби гнів, що тримав її до цього, раптом зник.
– Я місця собі не знайду, не знаю, де тебе шукати, а ти… Що це у тебе на пальці? Звідки? – втомлено запитала вона, раптом відчувши, що сили говорити вже нема.
Важко опустилася на табурет у передпокої.
Катруся повільно відвела руки від голови, подивилася на просте золоте каблучко з маленьким білим камінчиком на пальці.
– Це Олег подарував. – Катруся несміливо глянула на матір, ніби буря вщухла.
– Ти ще школярка. Хіба він не знає? – запитала Соломія, заворожено дивлячись на каблучко.
– Знає. Ну і що? Через два місяці я здам іспити і стану…
– Дорослою? Ну-ну. Поки що живеш зі мною. Будь ласка, поважай мої правила, хоча б по дому допомагай. Не чекай, доки тебе за руку потягну. Думаєш, стала дорослою – тобі все можна? Гуляти ночами? Не приходити додому? А якщо завагітнієш?.. – Злість знову піднімалася в Соломії.
Вона розуміла, що заходить далеко, але зупинитися не могла.
– Мамо, він мене кохає. І я його, – з розпачем сказала Катруся.
– Якби кохав, робив би все для твого добра, а не на шкоду. І звідки він узявся на нашу голову… – Соломія похитала головою, з грудей вирвався чи то зітхання, чи то стогін.
Вночі вона довго ворочалася. Нерви, розбурхані сваркою, не давали заспокоїтися. Тривога за доньку не відпускала. Соломія думала, як повернути життя у звичне русло. Як таке могло статися з її донькою, розумницею та красунею, слухняною відмінницею, її гордістю? Накрутила себе так, що здавалося – найгірше вже сталося. Перед очима спалахували картини, щораз страшніші. Знесилена, вона набрала номер єдиної подруги.
– Що трапилося? – спитала та із хрипким від сну голосом.
– Пробач. Мені ні з ким поговорити. Катруся… вона…
– А я ж попереджала, казала – не треба над нею трястися. Що вона знову наробила?
– Ой, Галю, зв’язалася«Катруся закохалася в того хлопця, він старший, вона перестала вчитися, вчительки скаржаться, сором та й годі.»
