Щоденник Оксани Петрівни
Знаєш, кохана, кажуть не кожна Надія київська, не кожний Іван львівський. Святих на цій грішній землі небагато. Тож не суди, а краще у власне серце заглянь. Неуже такою прикладною дружиною була ти для свого Івана? Бабуся прижмурилась, ніби знала відповідь заздалегідь.
Бабусю, Іван пішов до моєї подруги! Де справедливість? Мовчати? кипятилась я.
Та не мчи ж до його начальства скаржитись, який він бабій! Ганебно вийде. Знаємо, проходили… Обдурені жінки з плачем по парткомах бігали. А кохання не слухає наказів і не знає заборон. Не допоможе, дитинко. Потихеньку заспокойся. Час покаже, як воно буде, бабуся залишалась рівною. Мою звістку про зрадника-чоловіка й зрадницю-подругу ніяк її не схвилювала. Ніби щоденність.
“Потихеньку заспокойся”… Легко сказати. Подруга Соломія іяка виявилась гадюка підколодна! Свого чоловіка поховала, за мого взялась. Не вдасться, не віддам!
Іван колись позирав на Соломію. Памятаю, з компанією в лазню пішли. Мій Іван очей не міг відірвати від Соломії. Як кіт на сметану. Погля Обимав і цілував подругу, обгорнену білою простинею. Я тоді не надавала ваги тим півнатякам.
Соломія, безперечно, гарна, мяка, щира. Та й що? Ми з Іваном прожили шістнадцять років, син Дмитро. Була впевнена: моя родина скеля.
У Соломії з Михайлом не було дітей. Знаю, вона дуже переймалась. Михайло більше мовчав. Думаю, страждав по-чоловічому. Дружили сімями. Часто їздили на природу, разом у відпустках. Раділи, як могли. Ан ж, кожній речі свій час. Лихо вже на порозі стояло, посміхаючись.
Оксано, Михайла швидка забрала. Інфаркт. Господи, казала ж йому:
Візьмемо дитину з дитбудинку! Ні, мовчав та хмурівся. Тепер не знаю, на що сподіватись. Чи випливе?
Нещасна Соломія ридала.
Супокійся, Соломіє. Усе буде гаразд! Михайло твій міцний, щиро втішаю.
Ох, Оксано! Життя без Михайла уявити не можу! Він мені світ у віконці. І втішить, й потішить. Як сама? хлипала Соломія.
Не ховай раніше часу, Соломіє. Зберися. Не розпускайся. Макияж, манікюр, зачіска… Посмішку вдягни й до чоловіка в лікарню! Михайло знов закохається й видужає швидше…
Тоді усе завершилось щасливо. Михайла виходили. Життя пішло своїм руслом.
Незабаром вони усиновили трирічну дівчинку Даринку. Сімя сяяла від щастя.
Тепер уже й помирати не страшно! раптом поріс Михайло за святковим столом.
Що ти? Тепер треба жити, дочку ростити, здивувались ми.
Тож я недаремно жив. Хоч одну дитячу душу пригрів, прихистив. На жінку Соломію сподіваюва. Вона впорається. Дозволяю заміж вийти, якщо що… у очах Михайла була якась невгамовна туга.
Ой, Михайле, не вигадуй! Випиймо за наше сімейне щастя! оголосив тост мій Іван.
На тому й забули його слова. До часу
Ангел смерті, мов кульгавий осел, зупиняється біля кожних дверей. Михайло себе не вберіг. Другий важкий інфаркт шансу не дав. Михайло спить вічним сном.
Залишилась Соломія з прийомною донькою. Відгоревала й ожила. Їй було тоді тридцять. Подруга змінила імідж. З білявки перетворилась на палку брюнетку, оновила гардероб, частіше посміхалась. Ми все ще збирались за святковим столом.
Мій Іван щоразу з нетерпінням чекав зустрічі з Соломією. При ній Іван сяяв жартами, сміявся недоречно, силкувався услужити молодій вдові. А Даринку не спускав із рук.
Я не сприймала залицяння чоловіка. Думала, просто підтримка дружив померлого друга в тяжку хвилину. Ан ні…
Запросила нас Соломія на день народження Даринки. Їй виповнилося десять.
За столом сміялись, бажали іменинниці рости великою й слухняною.
Таточку, ну коли ж ти прийдеш до нас назавжди? прошепотіла Даринка… Іванові.
Іван поцілував дівчинку в щічку й відшепотів
І тепер, дивлячись на спокійне сімейне щастя колишнього чоловіка з вікна автобуса, я усміхаюсь йому в спину, бо знаю моя власна путь, хоч і самотня, веде до тихого берега спокою, де нема місца зраді чи ненависті, лише теплий дощ спогадів про все добре, що колись було.
Кохання не знає меж
