**Щоденник**
У село приїхала нова родина. Якраз добудували нову школу. Старий директор пішов на пенсію, а на його місце приїхав Іван Григорович з дружиною вчителькою математики та дочкою Марійкою, пятнадцяти років.
Марійка зовсім не схожа була на місцевих дівчат, тому всі хлопці дивилися на неї, а селянки сердилися. Приїжджа завжда ходила охайна, з туго заплетеною косою, черевики чисті. Навіть восени, коли селом розливалася багнюка, вона знаходила калюжу, мила в ній ноги і лише тоді заходила до школи.
Ось Марійці більше нічого робити, як у воді копатися! сміялися над нею дівчата, але незабаром і самі почали мити чоботи.
Бо бачили хлопцям подобається охайність.
Жив у селі Микола, йому шістнадцять. Виснажений роботою, високий, широкоплечий. Закінчив лише вісім класів, працював із чоловіками косив, метав стоги. Його стоги були такі рівні, що жінки аж захоплювалися.
З дівчатами у Миколи справи йшли добре. Вже з чотирнадцяти міняв їх, як рукавички. А з шістнадцяти й під стогами кохався. Тепер йому сімнадцять.
Ну й Микола, гуляє направо й наліво, говорили про нього селяни.
Та все змінилося, коли він вперше побачив Марійку. Вона йшла з матірю до крамниці невелика, охайна, ладна.
Що це за диво? здивувався Микола й спитав у свого друга, рудого й веснякуватого Петра.
Це нові, батько її директор школи, а це Марійка, дочка, і мати вчителька.
Ось тут Микола й зник. Забув про всіх дівчат, ніби ніколи на них і не дивився. Вперше закохався.
Знав, що Марійка ще мала, тому не наважувався підійти. Тільки спостерігав. Але в селі всі знали Микола закоханий.
Прийшла зима. Річка замерзла, дітвора каталася на ковзанах. Але Марійка вийшла на лід у власних ковзанах гарних, як і в сама.
Вона каталася так, що всі затовпилися на березі ніхто не бачив такого.
Микола не бачив, як вона вийшла на лід. Повертався з роботи, коли раптом почув крики.
Рятуйте! Марійка тоне!
Він кинувся до річки. Біля протилежного берега бив джерело, і лід там був тонкий. Марійка не знала, впала й котилася у воді.
Микола кинувся допомагати. Скинув куртку, повз по льоду. Побачив її перелякані очі. Зняв ремінь, кинув їй. Вона схопилася, а він витягнув її.
Доніс на руках до її хати.
Увечері до Миколи прийшла мати Марійки:
Дякую тобі, синку. Марійка просила, щоб ти прийшов.
Він пішов. Марійка лежала з гарячкою, слабо посміхнулася й простягла йому гарячу руку.
Якби не ти і заплакала.
Він почав приходити кожен вечір. Вона розповідала, а він слухав.
Марійці виповнилося шістнадцять. Вони гуляли, трималися за руки. Потім він поцілував її вперше.
Коли Миколі виповнилося вісімнадцять, його забрали до армії.
Я повернуся, казав він.
Але доля була жорстокою. Він потрапив на війну, його поранило втратив ногу.
Написав листа Марійці: «Не повернуся. Будь щасливою».
Виписався з госпіталю, поїхав у місто.
Познайомився з Вірою. Вона запропонувала одружитися.
Я тобі допомагатиму, сказала вона.
Він погодився.
Жили по-сусідськи. Народилася донька Олена.
Роки минали. Він іноді приїжджав у село.
Марійка вийшла заміж за Захара, народила дітей.
А потім Віра померла.
Микола залишився один.
Тату, поїдемо до нас, запропонувала Олена.
Але він поїхав у село.
Їхній дім був зруйнований.
Марійка запросила до себе.
Залишись на тиждень, сказала вона.
Вони говорили цілі дні.
На четвертий день він не прокнувся.
Вона заплакала.
Поховали його поруч із батьками.
Там, де залишилася його любов.
