Вона, колишня
«Дякую тобі, Олеженько! Не знаю, як би я без тебе впоралася» – засяяло повідомлення на екрані телефону.
Смартфон чоловіка завібрував просто у неї в долоні. Соломія мимоволі кинула погляд на екран. Відправником була якась Марічка. Кінець речення прикрашав смайлик у формі сердечка.
Соломія розплющила очі. Марічка? Олеженько? Вона б могла подумати, що це далека родичка чи колега, якби не одне «але»: у чоловіка нема жодної Марічки серед знайомих. Чи може, є?
Вона різко підняла погляд. Треба спершу розібратися, а потім робити висновки. Але серце ніби прокололи голкою ревнощів.
— Хто така Марічка? — Соломія з усіх сил намагалася, щоб голос не затремтів.
Олег, який у цей момент спокійно пив каву, навіть одразу не зрозумів, про що йдеться.
— Що?
— Марічка, — промовила Соломія, показуючи йому телефон. — Хто це?
Чоловік глянув на екран, у його очах мигнула напруга. Він швидко відвернувся й знизав плечима.
— А… це Марьяна.
Соломія завмерла.
— Яка ще Марьяна?
— Ну… моя колишня. Між нами вже нічого такого нема.
Вона повільно поклала його телефон на стіл і схрестила руки на грудях.
— Колишня дружина називає тебе «Олеженьком» і дякує за щось із сердечком? Ти серйозно?
Олег знову знизав плечима, ніби й мови не могло бути про щось важливе.
— Ну так. Допоміг їй трохи. Позичив грошей.
Соломію накрила хвиля лютості.
— Ти віддав гроші своїй колишній?!
— Так, а що тут такого?
— Що такого?! — передражнила вона. — Серйозно? Ти вважаєш це нормою? Брати гроші з нашого спільного бюджету й перекидати їх якимось Марьянам?
Він нарешті подивився їй у вічі.
— Соломія, ти зараз робиш з мухи слона. Ми з нею не вороги, я її знаю тисячу років. Чому я не можу їй допомогти?
Вона засміялася, але в тому сміху не було радості.
— Ти одружений, Олежу. Одружений! На мені. А допомагаєш тій, з ким був до мене.
Він дратівливо зітхнув, ніби розмовляв із малою дитиною й намагався пояснити їй прості речі.
— Ну ми ж не розійшлися як вороги. Вона мені не чужа людина.
— А я тобі чужа?
Олег мовчав. Соломія гірко похитала головою й важко зітхнула.
— Скільки це вже триває?
— Що саме?
— Ваше миле спілкування.
Він знову відвів погляд.
— Завжди спілкувалися. Ще до тебе. Просто раніше я про це не розповідав. Не хотів тебе нервувати.
Соломія відчула, як усередині все похололо.
— Тобто ти два роки це приховував?
— Та не приховував! Просто не бачив сенсу говорити. Я ж тобі не зраджую. Тобі нема чого хвилюватися.
Вона повільно видихнула, намагаючись не закричати від злості.
— І часто ти їй допомагаєш?
— Ну, буває іноді. По дрібницях зазвичай. Там шафу зібрати, там комп’ютер налаштувати.
— Тобто ти, мій чоловік, бігаєш допомагати іншій жінці, як якийсь домашній майстер?
— Та що ти розводиш?! — раптом спалахнув він. — Ну допоміг, ну позичив! Це що, злочин?! Я б і тобі допомагав!
Соломія подивилася на нього з холодною рішучістю.
— Якщо ти не бачиш у цьому нічого дивного, значить, у нас з тобою різні погляди на сім’ю.
Вона розвернулася й вийшла із кухні. Зараз вона не хотіла бачити його обличчя.
Соломія не пам’ятала, як минув той день. Почуття розривали її на частини. Злість, образа, розгубленість. Вона намагалася спокійно проаналізувати ситуацію, але в голові вертілося лише одне запитання: «Як я могла цього не помітити?»
Олег не виглядав винним. Тепер він не приховував, що підтримує зв’язок із Марьяною, але поводився так, ніби в цьому немає нічого особливого.
За наступні кілька тижнів пазл остаточно склався. Тепер, коли Соломія знала, що шукати, картина стала очевидною. Її чоловік раніше регулярно затримувався на роботі кожні кілька днів. І кожні кілька днів у його колишньої раптом виникали проблеми, які терміново потрібно було вирішити.
— Заїду до Марьяни ввечері, — буденно, вже відверто сказав Олег під час вечері. — У неї пралька тече.
Соломія поклала виделку й примружила очі.
— А що, інших майстрів у місті немає?
— Та годі тобі, що мені, складно допомогти?
— Тобі — не складно. А мені складно це терпіти.
— Ну почалося! Ти знову за своє?
— Звичайно, знову, — холодно відповіла Соломія. — Бо твоя колишня надто часто «випадково» опиняється в біді. Ще добре, що у вас нема спільних дітей.
Олег подивився на неї з легким подразненням, але продовжив їсти.
— А якби на її місці був хтось інший? Сусідка чи моя мати. Теж заборонила б допомагати?
— Різниця в тому, що «хтось інший» не кликав би тебе кожного другого дня.
— Соломіє, — Олег втомлено поклав виделку. — Чесно кажучи, ти повВона зрозуміла одне: коли одна двері закриваються, наступні відчиняються самі.
