Кохання через роки
У село приїхала нова сімя. Як раз добудували нову школу. Старий директор пішов на пенсію, а новим став Роман Іванович з дружиною-вчителькою математики та дочкою Олесею, якій було пятнадцять.
Олеся зовсім не нагадувала місцевих дівчат, тому всі хлопці обертали на неї очі, а селянки сердилися. Приїзжа дівчина завжди була охайною, з туго заплетеною косою, черевики чисті, навіть восени, коли село тонуло в багнюці, вона вміла вимити їх у калюжі, а потім увійти до школи.
«Олесі більше нічим зайнятись, он у воді бовтається», сміялися над нею дівчата, у яких взуття було брудним. Але згодом і вони почали мити чоботи адже бачили, як хлопцям подобається охайна Олеся.
У селі жив Микола, йому вже було шістнадцять. Статний, працьовитий парубок, високий і широкоплечий. У школі вже не вчився пішов після восьмого класу. Працював у полі, разом з мужиками косив сіно, стога ставив такі, що навіть старі баби дивувалися.
До дівчат Микола був слабкий ще з чотирнадцяти років забира́в собі найкращих, а вони не сперечалися, бо хлопець був гарний. А з шістнадцяти вже й під стогами кохався. Тепер йому було сімнадцять.
«Ну й Микола, ходить, куди заманеться», говорили про нього односельці, а він лише посміхався.
Але все змінилося, коли він уперше побачив Олесю. Вона йшла з матірю до крамниці після приїзду в село така витончена, ладна.
«Що за диво таке у нас зявилося?» здивувався Микола і спитав у свого друга, рудого й веснянчастого Ярослава.
«Це нові, батько її директор школи, а це Олеся та її мати, вчителька математики».
Ось тоді Микола й пропав. Забув про всі свої гулянки, ніби й не дивився ніколи на дівчат, ніби вперше закохався. Навіть зажмурився, коли побачив її було в Олесі щось незвичайно легке, немов не з цього світу. І його розгульлива душа здригнулася.
Микола розумів, що Олеся ще дитина, тому не наважувався підійти, лише спостерігав здалеку. Але в селі всі знали він закоханий.
Минула осінь, прийшла зима. Річка вкрилася льодом, і селянські хлопці вийшли ковзатися. У всіх були прості ковзани «Снігурки», які вони привязували до валянок. Дівчата ж кататися не вміли.
Та сталося диво. На лід вийшла Олеся у гарних ковзанах з черевиками. І як вона ковзалася! Усі заворожено дивилися, як вона виписувала на льоду візерунки, крутилася то на одній, то на другій нозі.
«Оце так Олеся дає!» дивувалися старші хлопці, а малеча стояла з роззявленими ротами.
Миколи тоді не було він повертався з роботи.
«Рятуйте!» почув він крики біля річки. Ще не розібравши, що трапилося, кинувся туди.
Біля протилежного берега, у ополонці, хтось плив. Річка неширока, але треба було бігти по льоду.
«Олеся тоне!» кричали діти.
Микола зрозумів Олеся не знала, що біля того берега бє джерело і лід там тонкий. Не роздумуючи, кинувся на допомогу. Скинув пальто на лід, підповз до ополонки і побачив її перелякані очі. Вона трималася з останніх сил, ломаючи лід руками.
«Навіть палиці не взяв» метушливо подумав він і, знявши ремінь, кинув йій один кінець.
Олеся вхопилася, а Микола з усієї сили потягнув і витягнув її. Дотягнув до середини річки, потім взяв на руки мокру, тремтя́чу і відніс додому.
У селі вже всі знали, як Микола врятував Олесю. Чутки розносилися з хати в хату, обрастали новими подробицями. Але як би там не було, того ж вечора, коли вже стемніло, до Миколи прийшла мати Олесі.
«Миколо, спасибі тобі велике» говорила вона, принесла гостинці. «Олеся просила, щоб ти прийшов до нас. Лежить із температурою».
Микола пішов із нею. Олеся лежала в ліжку і, побачивши його, слабо посміхнулася, простягнувши гарячу руку.
«Дякую Якби не ти» з очей її покотилася сльоза, а Микола стер її пальцем.
Він почав приходити до неї щовечора удень працював. Вони сиділи в її маленькій кімнатці і розмовляли точніше, більше говорила Олеся, а він слухав і не міг наА потім, коли Олеся тихо взяла його руку в свої, він зрозумів, що нарешті повернувся додому.
