**Любов, свекруха та штучний інтелект**
— Мамо, ну чому ти кожного разу намагаєшся зруйнувати мої стосунки з Олесею? — голос Івана тремтів від обурення, але він силкувався стримувати себе.
— Тому що вона тобі не пара, Іване! — різко відповіла Ганна Миколаївна, стиснувши губи й схрестивши руки на грудях.
— Ти хоч сама себе чуєш? Ми з Олесею кохаємо одне одного! Це не просто слова, це справжнє почуття!
— Почуття? — перепитала мати, відводячи погляд. — Вона не здатна на почуття. І ти це чудово знаєш.
— Ні, не знаю! — Іван підвищив голос. — Ти мені все життя твердила: знайди ту єдину — добру, вірну, розумну, господарську. І що? Вона негарна?
— Гарна… — неохоче вимовила Ганна Миколаївна.
— У нас вдома чисто? Чисто. Вона поважає тебе? Так. Тобі ніколи слова навперейми не сказала. Розумна — краще за мене розбирається і в техніці, і в книжках. Ну в чому, мам, у чому проблема?
— В тому, що твоя Олеся — це не людина, Іване, — з розпачем сказала жінка, підводячись із крісла. Маленький столик з чайником і пампушками, акуратно розставленими невісткою, захитався й із гуркотом перекинувся. — Вона — виріб! Програма! Механізм! Залізо й дроти, хоч і загорнуті в гладку шкіру й блискучі очі!
— Мамо…
— Не перебивай мене! — різко відсікла вона. — Ця… жінка… вона не старіє, не хворає, не свариться! Вона — ідеальна за замовчуванням! Знімна грудь, зарядка від сонця, вбудований термодатчик! Ти розумієш, що замінив живе — на технології?
Старенький болонка Боня на знак підтримки господарки загавкав, крутячись біля її ніг.
— Звичайно, вона тобі усміхається! У неї режим “усмішка при зустрічі” увімкнений! Вона ніколи не закатує очі, не дратується, не кричить. Вона не людина, Іване! А ти… ти зробив вибір на користь ілюзії.
Він мовчав. А потім, глибоко зітхнувши, пішов у спальню.
Наступного ранку, вся в роздумах і з пульсуючим серцем, Ганна Миколаївна стояла на балконі й дивилася на подвір’я, де грали діти й гуляли пари. У вухах стояв голос сина: “Ми кохаємо одне одного”.
Того ж дня вона зайшла на сайт виробника андроїдів. Пальці тремтіли, коли вона гортала каталог моделей. Нарешті вибрала: Василь. Зріст — 185, темні очі, “режим співчуття”, “активне слухання”, “руки для обіймів — підвищеної м’якості”. Так, дорого. Дуже. Але хіба кохання сина не варте цього?
Через три тижні посилка прийшла. Величезна коробка стояла посеред зали, а всередині — він. Її Василь. Його очі світилися спокоєм. Його голос — низький, заспокійливий, ніби він прожив із нею сорок років.
— Мам, ти серйозно? — Іван із подивом дивився на Василя, який зручно влаштувався на дивані з підігрівом.
— А чому б і ні? — спокійно відповіла Ганна Миколаївна. — Я вирішила: годі страждати. Ти живеш з андроїдом — і я тепер теж не одна.
— Мамо… — Іван нервово провів рукою по волоссю. — Це ж абсурд!
— Абсурд? — вона усміхнулася. — Не більше, ніж твоя Олеся. Зате він не сперечається, не ображається, не перечить. І каву поранку варить краще за будь-якого баристу!
— А почуття? А тепло? Душа?
— Так ти ж сам це обрав. Чи в тебе подвійні стандарти, сину?
Пізніше, на кухні, Іван таки наважився на відверту розмову:
— Мам, я розумію, ти хочеш мене повчити. Але ти справді вважаєш, що цей крок щось вирішить?
— Я вважаю, що ми обидва просто втомилися від болю. Від розчарувань. Я стільки років була сама. А тепер хоч у домі є хтось, хто запитає, як справи, хто накриє ковдрою…
— Мамо… Це… це заміна. Це якби ти замість мене завела копію.
— Так ти ж саме це й зробив, Іванку. Ми з тобою просто вибрали зручність, а не складність. Тільки я хоч чесно це визнаю.
— І що тепер?
— А тепер вечеряємо. Василь приготував вареники. Олесі сподобається.
Того вечора на балконі, під тихий шум вулиці, Ганна Миколаївна стояла поруч із Василем. Він тримав її за руку. Поруч, у квартирі, Іван ставив чайник, а Олеся оновлювала прошивку.
Іноді любов приймає дивні форми. Але хіба не найголовніше — щоб у домі було тепло?
