– Любить? Чи не любить?.. А може, просто себе?
– Як це – не можеш вибрати? – Марійка дивилася на подругу зі школи з таким осудом, ніби та зізналася у злочині. – Якщо ти метаєшся між двома чоловіками, значить, жодного з них не кохаєш. Це ж ясно, як сонце в небі.
– Тобі, може, і ясно, а мені – анітрохи, – важко зітхнула Соломія. – Обидва мені подобаються. По-своєму. І кожен – хороший.
– Та ти просто сама собі подобаєшся більше за всіх, от і тягнеш їх обох за собою, – різко промовила Марійка. – Кохуючий чоловік не гратиме почуттями інших. Це нечесно. Це підло.
– Легко тобі судити, – відвернулася Соломія. – Не всі такі досконалі, як ти. Я лише вчуся кохати. В мене немає досвіду. У понеділок здається, що перший – він. У вівторок – точно другий. У середу знов перший. Та я й сама не розумію. Це ж не смішно. Обидва добрі. І обидва – свої.
– Підкинь монету, якщо не можеш вирішити, – буркнула Марійка. – Краще, ніж ці муки між двох вогнів. І сумління чистіше буде.
– Дякую за пораду. Іди свої монети в фонтан кидай, може, на счастя. І не забувай, що в тебе, може, й вибору ніколи не було. Чи не було з кого вибирати?
– Я б ніколи так довго не брехала! – викликаюче сказала Марійка. – У мене є Богдан. Він мене кохає. А я – його. І в нас усе добре.
– Ну-ну. Щастя й любов, – гірко посміхнулася Соломія.
…
Минуло три роки. Марійка сиділа сама у напівпорожньому барі й ридала. Перед нею стояла келих із вже теплим вином. У голові крутився той давній розговор.
«Ніколи не кажи “ніколи”» – хто б міг подумати, що вона опиниться у тій самій ситуації. Тільки тепер сама не могла вибрати між двома чоловіками… Вона. Ще недавно роздавала поради направо й наліво.
З Олегом вона була вже більше року. Усе здавалося ідеальним. Він – надійний, розумний, турботливий. Мрія, а не чоловік. І так, з серйозними намірами.
Але раптом у її житті знов з’явився Богдан. Так, той самий. Колишній. З яким вона колись зустрічалася. Який пішов від неї через свою ревнощі, підозри, злість через дрібниці.
Вони розійшлися, коли стало зрозуміло – він більше не дивився на неї як на кохану жінку. Марійка перетворилася для нього на пусте місце. Усе було «не так»: не те сказала, не те вдягла, не туди подивилася… А потім – тиша. Розрив. Біль. Місяці самотності.
І раптом – дзвінок. «Привіт, як ти? Мені ні з ким поговорити. Давай зустрінемось…»
Вона пішла. Просто зі старої звички. Просто щоб переконатися – усе давно минуло.
А там – збентежений Богдан. Самотній, знесилений. Без роботи, з хворою матір’ю, без нікого. І він говорив. Говорив без зупинки. А вона слухала. І жаліла.
Не сказала, що в неї є інший. Що вона, можливо, щаслива. Що її чекають.
Богдан почав писати. Дзвонити. Запрошувати. Вони почали знов бачитися. Невинно. Але все частіше.
З Олегом все залишалося, як було. Він був поруч. Піклувався. Дарував подарунки. Ніжно торкався руки. Дивився… тим самим поглядом. Теплим, закоханим. Завжди.
Але Богдан… Це було як повернення у минуле. Компанія, спільні друзі, вечірки, концерти, поїздки. З ним – ніби назад у юність. Олег цього не розумів. Він – серйозний. Зайнятий.
Марійка розривалася. Серце боліло. Олег – той, з ким можна будувати майбутнє. Богдан – той, кого все ще шкода. І, може, кохає?
Вона знов і знову прокручувала в голові варіанти. Як сказати правду? Як вибрати?
І одного вечора, коли вже не могла терпіти, набрала номер тієї самої Соломії. Вибачитися. Попросити пробачення за ті слова.
– Вибач мене за той розмову… тепер я розумію, як тобі тоді було.
– Вибачати за що? – щиро здивувалася Соломія. – Я навіть не пам’ятаю, кого вибирала. Це було так давно.
– А тепер я на твоєму місці. Між двома. Не можу вибрати. Страшно. Дуже.
– Невже ти думаєш, що коли любиш – це може бути «між двох»? Ти просто не кохаєш жодного. А от себе – дуже навіть. А якби так зробили з тобою? Зустрічалися б з двома одночасно, кого б ти більше кохала – його?
– Нікого, – прошепотіла Марійка.
– Ось і відповідь. Нікого. Бо так роблять ті, хто любить лише себе. Марійко, якщо один з них тобі дійсно дорогий – подивись на нього. Уяви, що його немає. Уяви, що він пішов. Що ти більше ніколи не побачиш, як він посміхається, як тримає тебе за руку…
– Олег, – раптом вирвалося у Марійки.
Вона відчула мурашки. Уявила. Без цих очей, без цього тепла. Без його терпіння. Без його любові.
І в ту ж мить усвідомила – вона знає, кого кохає.
P.S. Іноді, щоб почути своє серце, треба просто перестати брехати собі…
