З того дня, як Марійка вийшла заміж, минуло чимало років. І з кожним роком між нами ставало все більше порожнечі. Здавалося, вона просто викреслила нас із свого життя. Дзвонила все рідше, приїжджала ще рідше. А при зустрічі її очі були холодними та далекими.
У ту п’ятницю я довго вагалася набрати їй. Ми з Іваном планували скромно відзначити нашу річницю — тридцять років разом. Хотілося просто зібрати родину, приготувати шашлики, посидіти за одним столом. Хотілося тепла, рідних голосів, хоч на кілька годин…
— Ало, — нарешті відповіла Марійка, задихавшись.
— Марусенько, це мама. Ти що, у тренажерний залі знову? Можна поговорити?
— Ні, мам, я машину Тарасу мию.
— А чому ти?
— А хто ж, мам? На мийку везти — влетить у копійчину. Я ж не з кришталю.
— Ну, добре, донечко… Хотіла запросити — приїжджай із Тарасом у неділю до нас. У нас із татом річниця. Посидимо, побалакаємо…
— А чого це ви раптом вирішили відзначати? — усміхнулася вона. — Чи то сивина в голову, або біс у ребро?
— Тридцять років, Марійко. Як не відзначити?
— Вибач, мам. Не вийде. Нас запросили на весілля — друг Олежка одружується. Весілля ж одне, а у вас річниці ще бувають.
Я стиснула трубку, намагаючись не показати, як у грудях уже клекоче образа.
— Шкода… А ми так чекали…
— Ми теж, мам. Але як людям відмовити? Не ображайся, ми обов’язково вас потім привітаємо.
— Ну, добре, — прошепотіла я, — подзвоню братові твоєму.
Олексій теж не зміг. У нього були свої плани. Коли я поклала трубку, сльози покотилися самі. Як у дитини, якій не дали цукерку. Як у матері, яку забули.
— Ганнусю, що трапилося? — увійшов Іван і побачив, як я тихо плачу на кухні.
— Нічого, Ванечку… Просто діти не приїдуть. А я, дурна, мріяла — зібратися всім разом…
— Ну, годі. Це наш день. Ми з тобою — і цього достатньо.
Вночі я не могла заснути. Образа душила. Усе всередині кричало: «Чому? Чому я їм не потрібна? Невже ми мало зробили? Ми їх вивчили, дали помешкання, допомагали, як могли… А тепер — чужі…»
— Галю, — шепотів Іван, — у них своє життя. А в тебе є я. І я — тут.
— А мені пусто, Ванечку… — лише й вимовила я. — Ти на роботі цілими днями, а я сама…
Наступного дня він прийшов рано, раніше звичайного. Посміхався.
— Щось сталося?
Він дістав із-за спини величезний букет.
— Це тобі. А завтра ми їдемо на озеро. На тиждень. Лише ти і я.
Будиночок був як із казки: дерев’яний, з видом на озеро, квіти навколо, спів пташок. Вранці я прокинулася від аромату — вся постіль була всипана пелюстками. У кутах висіли повітряні кульки, а на дзеркалі сяяв напис: «З річницею, кохана!»
Я ледве стримала сльози щастя. А коли виглянула у вікно — побачила Івана з кошиком у руках. Він підійшов, відкрив його — і звідти почулося тихе «няв». Маленький рудий пухнастик, веселий і смішний, дивився на мене.
— Ну що, візьмеш нового члена родини? — посміхнувся він, як хлопчина.
— Ванечку… Це найкраще свято в моєму житті…
Ми провели тиждень, як у медовому місяці. Сім днів, а спогадів вистачило на ціле життя. А коли повернулися — телефони не встигали дзвонити.
— Мамо! Де ви пропали?! Ми вам дзвонили, шукали! Телефон не працює!
— Спокійно, донечко. Ми із татом відпочивали. Маємо ж право трохи пожити для себе?
— Звісно… Просто ти не дзвонила, не хвилювалася…
— Тепер твоя черга хвилюватися. А ми з татом вирішили пожити для себе.
— Для себе? Мам, ти це серйозно?
— У нас із татом — медовий місяць. І нам зараз не до вас.
Минув рік. Ми з Іваном живемо по-новому. Він звільнився, ми стали економнішими, але щасливішими. Діти стали уважнішими, дзвонять, приїжджають. А ми дивимося одне на одного — і дякуємо долі за те, що не дали себе забути. Що згадали: у цьому житті найголовніше — МИ.
