В Івано-Франківську вдома у Оленки постійно були гості. Практично щодня хтось приходив у їхню скромну квартиру: сусіди, друзі мами, незнайомі люди. Всі щось пили, пляшки стояли всюди, а їжі геть не було. Оленка нишпорила по столу в пошуках бодай шматочка хліба та бачила лише недопалки і порожню банку з-під шпротів. Вона ще раз уважно розглянула стіл, але нічого так і не знайшла.
Ну добре, мамусю, я піду, мовила дівчинка і повільно стала взувати свої розідрані черевики.
В душі вона сподівалася, що мама зупинить її, скаже щось лагідне: «Куди ж ти, дитинко, голодною та ще й у таку холоднечу? Сиди вдома. Я зараз зварю кашу, а гостей вижену, і підлогу помию». Оленка завжди прагнула материнського тепла, але її мама не вміла говорити добрі слова. Від її слів у Оленки всередині все стискалося і хотілося заховатися.
Цього разу Оленка вирішила піти назавжди. Їй шість років, і вона почувалася вже зовсім дорослою. Спочатку дівчинка хотіла заробити трохи гривень, щоб купити собі булочку, а може й дві шлунок боляче бурчав від голоду.
Як заробити гроші Оленка не знала, але біля торгівельних кіосків вона побачила пляшку, що стирчала з-під снігу підібрала її, поклала до поліетиленового пакета. Згодом знайшла ще пакет і півдня ходила, збирала пляшки їх уже набралось досить, вони дзвеніли у пакеті. Оленка мріяла про пухкеньку запашну булочку з маком чи родзинками, а може навіть з глазурю. Та вирішила, що на глазурі пляшок не вистачить, і пішла шукати ще.
Вона підійшла до платформи там чекали на електричку чоловіки й пили пиво. Оленка залишила важкий пакет біля кіоска і побігла за щойно залишеною пляшкою. Поки бігала, підійшов небайдужий і сердитий чоловік: він забрав пляшки і так суворо подивився на худеньку дівчинку, що вона мусила піти. Мрія про булочку розтанула, як сніг навесні.
Збирати пляшки теж важка праця, подумала Оленка та пішла засніженими вулицями.
Сніг був вогким і липким, ноги промокли й замерзли. Стало зовсім темно. Як вона опинилася у підїзді не памятала, впала на сходовій площадці, підкотилася до батареї й поринула у гарячий сон.
Прокинувшись, дівчинка подумала, що їй усе ще сниться так було тепло, затишно і пахло чимось смачним. Потім зайшла жінка з напрочуд доброю усмішкою.
Ну як, дівчинко, обігрілася? Відпочила? Давай разом снідати. Бо ж іду сьогодні вночі, а ти наче кошеня у підїзді спиш. Забрала тебе та й принесла додому.
Це тепер мій дім? недовірливо спитала Оленка.
Якщо нема тобі де жити тут буде твій дім, відповіла жінка.
Далі все було, мов у казці. Чужа тітка годувала дівчинку, піклувалася, купила нову гарну сукню. Згодом Оленка розповіла їй усе про своє життя з мамою.
У доброї тітки було чарівне імя Зоряна. Насправді імя звичайне для України, але Оленка чула його вперше і вирішила, що лише у казкової феї може бути таке гарне імя.
Хочеш, я стану твоєю мамою? спитала якось тітка, обійняла Оленку і пригорнула міцно до себе як люблячі мами.
Звісно, Оленка хотіла. Але щастя тривало недовго: через тиждень прийшла її мама.
Мама була майже твереза, кричала на добру жінку: «Мене ще не позбавили батьківських прав, і я маю усі права на доньку!»
Коли вона забирала Оленку, з неба сипав легкий сніг, і дівчинці здавалося, що той дім, де лишалася добра тітка, схожий на білий замок.
Далі було зовсім кепсько. Мама пиячила, Оленка тікала з дому, ночувала на вокзалах, збирала пляшки, купувала хліб нікому не відкривалася, нічого не просила.
Згодом маму позбавили батьківських прав, а Оленку відправили до дитячого будинку.
Найболючішим для неї було те, що не могла згадати адресу того білого дому, де жила добра Зоряна.
Минуло три роки.
Оленка жила в інтернаті в Коломиї. Вона була мовчазною, любила усамітнюватися і малювати. Майже завжди на малюнку зявлявся білий будинок і падаючий сніг.
Одного разу до дитбудинку приїхала журналістка. Вихователька водила її по кімнатах, знайомила з дітьми. Вони підійшли до Оленки.
Оленка гарна дівчинка, цікава, але є труднощі в адаптації, пояснила вихователька. Ми шукаємо сімю для неї.
Давай знайомитися, я Зоряна, усміхнулась журналістка.
Оленка пожвавішала, заговорила! Вона із захопленням розповідала про свою добру тітку Зоряну з кожною фразою її душа наче відтавала, очі заблищали, щічки порожевіли. Вихователька дивувалася трансформації.
Імя Зоряна стало золотим ключиком до серця дівчинки.
Журналістка розплакалася, слухаючи розповідь Оленки, а потім пообіцяла надрукувати історію в місцевій газеті може добра жінка її прочитає і зустрінеться з дівчинкою.
Своє слово вона стримала. І сталось диво.
Тітка Зоряна не передплачувала газету, але у неї день народження колеги подарували квіти, а через зимову погоду замотали їх у газету. Дома, розгортаючи квіти, вона побачила заголовок: «Добра Зоряна, вас шукає дівчинка Оленка. Відгукніться!»
Вона прочитала статтю і зрозуміла на неї чекає та сама дитина, яку колись взяла з підїзду і хотіла всиновити.
Оленка впізнала її одразу, побігла назустріч, обійняла міцно. Плакали і Оленка, і Зоряна, і виховательки під час зустрічі.
Я так тебе чекала, сказала дівчинка.
І ледве вдалося переконати Оленку відпустити Зоряну додому. Вона не може забрати дівчинку одразу, має пройти усі процедури, але тепер щодня приходить і навідує її.
P.S.
А далі у Оленки почалось щасливе життя. Зараз їй 26 років, вона закінчила технічну академію у Львові, готується до весілля з хорошим хлопцем. Смілива, дотепна, дуже любить свою маму Зоряну, якій зобовязана усім.
Коли Оленка стала доросла, Зоряна розповіла їй, що чоловік пішов від неї через бездітність, вона почувалася самотньою і нікому не потрібною. Саме тоді вона знайшла маленьку Оленку на сходах і зігріла її своєю любовю.
Коли Оленку забирала рідна мати, Зоряна думала з гіркотою: «Мабуть, не судилося». Але вона була безмежно щаслива, коли знову знайшла свою дитину в інтернаті.
Оленка намагалася дізнатися долю рідної матері. Виявила, що квартиру в Івано-Франківську вони винаймали. Мати багато років тому поїхала невідомо куди з чоловіком, який щойно вийшов з вязниці. Далі Оленка вже не шукала. Навіщо…
