Коли хвороба розколює родину: драма в домі Софії
Софія сиділа на кухні, тримаючи у руках чашку з прохолодним чаєм. За вікном хмурився сизий листопад, а в її хаті, у маленькій квартирці на околиці Дніпра, розгорталася справжня буря. Її мати, Ольга Петрівна, знову приїхала до неї — з температурою, кашлем і нескінченними скаргами. Вже кілька років, варто Ользі Петрівні відчути найменший неспокій, вона збирає речі та їде до доньки. І щоразу Софія опиняється в центрі конфлікту, розриваючись між турботою про хвору матір, маленькою донькою і роздратованим чоловіком.
Ольга Петрівна запевняє, що вдома, у своїй квартирі в сусідньому районі, їй нудно і страшно. «А раптом мені стане гірше? А раптом я не впораюся сама?» — повторює вона, дивлячись на Софію з докором. Але Софія знає: справа не лише у страху. Матір, ледь занедужавши, перетворюється на вередливу королеву, яка вимагає уваги щої хвилини. А в Софії — декрет, дворічна Соломія, яка тільки вчиться ходити і потребує маминої теплоти, і чоловік Ярослав, чия терпимість тане з кожним новим візитом тещі.
Коли Ольга Петрівна хворіє, вона, звісно, намагається не виходити зі своєї кімнати. Але віруси не питають дозволу: вона йде у ванну, заходить на кухню, залишаючи за собою слід кашлю та чхання. Софія боїться за Соломію — раптом дитина підхопить застуду? Але пояснити це матері неможливо. «Я ж не навмисно, Софійко, — зітхає Ольга Петрівна, — я ж акуратна». А потім починається: «Звари мені борщ, тільки не гострий, а то горло пече. Чай принеси, але не гарячий, обпікуся. Вікно відчини, душно, ні, зачини, холодно!» І щоразу, коли Соломія починає плакати, мати кривиться: «Ох, як вона верещить, спати неможливо». Навіть Ярослав, який, здається, просто проходить повз, здобуває зауваження: «Тупотить, як ведмідь, двері гримить, спокою нема!»
Раніше все було інакше. Софія і Ярослав жили своїм життям, виховували доньку, а до Ольги Петрівни заїжджали раз на місяць — побалакати, допомогти з роботами. Мати була самостійною: сама прибирала, готувала, навіть хворіла без зайвого шуму, просила лише завезти ліки. Але потім щось змінилося. Ольга Петрівна почала дзвонити частіше, скаржитися на самотність, на здоров’я. «А якщо мені зле стане, а вас поруч не буде? — говорила вона тремтячим голосом. — Я ж одна, зовсім одна». Софія намагалася заспокоїти: «Мамо, я ж тобі щодня дзвоню, ми поруч, усе буде добре». Але мати не слухала, її страхи зростали, як сніжна куля.
Одного разу Ольга Петрівна подзвонила в сльозах: їй стало так погано, що довелося викликати швидку. Ярослав був на зміні у цеху, і Софії довелося мчати до матері з Соломією на руках. Тоді вони забрали Ольгу Петрівну до себе — відпаювали, виходили. Але з того дня все змінилося. Тепер, ледь у матері піднімалася температура чи починався кашель, вона з’являлася на порозі їхньої хати. Інколи це тривало кілька днів, інколи — тижні. Бували моменти, коли Ольга Петрівна лежала з гарячкою, задихаючись від кашлю, і вимагала, щоб Софія сиділа поруч, подавала ліки, слухала її скарги. А Соломія в цей час плакала у ліжечку, і Софія метушилася між кімнатами, відчуваючи, як усередині наростає розпач.
Кожен візит матері перетворювався на випробування. Ольга Петрівна могла образитися, якщо борщ виявлявся «не таким», або раптом заявити, що їде додому, бо «все її тут дратує». Софія боялася за матір — раптом вона справді поїде у такому стані? Але ще більше вона боялася за Соломію, за чоловіка, за їхню родину, яка тріщала по швах. Ярослав, що колись ставився до тещі з теплом, тепер мЯрослав, що колись ставився до тещі з теплом, тепер суворо стискав кулаки, коли чув її голос, і Софія розуміла, що час вибирати між ним і матір’ю настав.
