**Коли хвороба стає випробуванням любові: як я зрозумів, що обрав не ту людину**
Хворіти неприємно самому по собі. Але ще гірше, коли поруч з тобою людина, яка, здавалося б, має бути опорою, але натомість – байдужий спостерігач. Саме так я почувався, коли в найтяжчий момент залишився один на один із своєю слабкістю, а моя дружина, Соломія, вирішила увімкнути телебачення та влаштуватися зручніше на дивані. Я лежав із температурою під сорок, тремтячими руками намагався дотягнутися до чашки, а вона, не відриваючи погляду від екрана, навіть не запитала, чи потрібна мені вода. Не те щоб чай – звичайне: «Як почуваєшся?» — так і залишилося нерозказаним.
Я родом із невеличкого містечка під Житомиром, у нашій родині було звично піклуватися один про одного. Мама і тато завжди трималися за руки, навіть у старості. Якщо хтось захворював – вся родина перетворювалася на міні-лікарню. Теплий чай, компреси, курячий бульйон – усе було, як слід. Я думав, так і має бути. А тепер я лежу, ніби чужий у власній хаті. Щоб не померти від спраги, мені доводиться підніматися з ліжка й поволічі на кухню. А моя дружина – навіть не кліпне оком. Не зі жорстокості, ні. Просто їй байдуже.
Коли вона хворіє – зовсім інша справа. Вона може розбудити мене серед ночі й попросити принести термометр, воду, краплі. І я біжу. Не тому, що зобов’язаний. А тому що люблю. Бо так відчуваю. Бо так правильно. Я викликаю лікаря, варю узвар, намагаюся приготувати щось легке, що не викликатиме в неї огиди. Я поруч. А вона? Вона вміє лише питати: «Ти сьогодні на роботу йдеш?» І якщо відповідаю, що ні – спокійно повертається і йде. Ані допомогти, ані ліки купити, ані запитати, чи є вдома хоч якась їжа.
Я намагався говорити. Не раз. Але кожну розмову вона перетворює на жарт або ображається, як дитина. Ніби то я видумую, перебільшую, драматизую. Може, я й справді занадто чутливий? – ловив себе на думці. Але потім згадував, як стояв на кухні, ледве тримаючись на ногах, а вона просто підійшла, поклала брудну тарілку в мийку й пішла. Наче я не людина, а обслуговчий персонал.
Тоді я вирішив: буду чинити так само. Не зі зла – просто сподіваючись, що вона зрозуміє. Захворіла вона – а я мовчки зайнявся своїми справами. Ні чаю, ні ковдри, ні доброго слова. Вона одразу почала носитися: голова болить, їсти нема чого, пити нема чого. «На кухні усе є», – спокійно сказав я. А вона? Вона не розуміла, що відбувається. Метушилася між холодильником і мікрохвильовкою, голосно зітхала, стогнала на півхати, сподіваючись, що я здамся. Але я не здався. Думав – вона зрозуміє.
Та нажаль. Наступного разу, коли захворів я, вона знову ігнорувала. Лежав я з температурою, з болями в суглобах, а вона пройшла повз, навіть не поглянувши. Я спробував поговорити ще раз. Нагадав їй, скільки років я за нею доглядав, і як лише раз вчинив інакше. А вона мені у відповідь: «Тоді ти за мною не доглядав, тепер і не вимагай». Усе. Одна ситуація перекреслила всі роки турботи. У цю мить я зрозумів: вона не вміє цінувати. Вона не запам’ятовує добра. Вона бачить лише те, що їй незручно.
Я не витримав. Мені й так було погано, але всередині кипіло. Я сказав усе, що накопичилося. Усе, що стримував. А вона образилася. Образилася! Не я, якого кинули у хворобі, не я, в кого навіть моральної підтримки нема, а вона – велика, могутня жінка, яку не погладили по голові в потрібний момент.
Напевно, я помилився. Грубо помилився у людині. Вона не та, з ким хочеться зустрічати старість. Не та, хто принесе води в останню мить. Не та, хто стане опорою. І від цієї думки боляче набагато сильніше, ніж від будь-якої хвороби.
