Хвороба – це завжди випробування. Але ще гірше, коли поруч людина, яка, здавалося б, має бути опорою, але натомість лишається байдужим спостерігачем. Саме так я відчула себе, коли в найскладнішу мить залишилася сама зі своєю слабкістю, а мій чоловік, Тарас, вирішив увімкнути телевізор і влаштуватися зручніше на дивані. Я лежала з температурою під сорок, тремтячими руками намагалася дотягнутися до чашки, а він, не відриваючи погляду від екрану, навіть не спитав, чи потрібна мені вода. Навіть простий: “Як ти себе почуваєш?” – так і не пролунав.
Я родом із невеличкого містечка під Житомиром, у нашій родині завжди піклувалися одне про одного. Мама й тато трималися за руки навіть у старості. Якщо хтось захворював – увесь дім перетворювався на міні-лікарню. Теплий чай, компреси, курячий бульйон – усе було, як треба. Я думала, так і має бути. А тепер я лежу, ніби чужа у власній квартирі. Щоб не померти від спраги, мені доводиться вставати з ліжка й поволічі на кухню. А мій чоловік – навіть не моргне. Не через жорстокість, ні. Просто йому байдуже.
Коли хворіє він – зовсім інша справа. Він може розбудити мене серед ночі й попросити принести градусник, воду, краплі. І я біжу. Не тому, що зобов’язана. А тому що кохаю. Тому що так відчуваю. Тому що так правильно. Я викликаю лікаря, варю узвар, готую щось легке, щоб не викликало в нього огиди. Я поруч. А він? Він уміє лише питати: “Ти сьогодні на роботу йдеш?” І якщо відповідаю, що ні – спокійно повертається й іде. Нічого не пропонує, ні ліків не купить, ні не спитає, чи є у хаті хоч якась їжа.
Я намагалася говорити. Не раз. Але кожну розмову він перетворює на жарт або ображається, як дитина. Мовляв, я вигадую, перебільшую, драматизую. А може, і справді? – ловила себе на думці. Може, я надто чутлива? Але потім згадувала, як я стояла на кухні, ледве тримаючись на ногах, а він просто підійшов, поставив брудну тарілку у мийку й пішов. Ніби я не людина, а обслуговчий персонал.
Тоді я вирішила: чинити так само. Не зі зла – просто з надією, що він зрозуміє. Захворів він – а я мовчки зайнялася своїми справами. Ні чаю, ні ковдри, ні доброго слова. Він одразу почав нудіти: голова болить, їсти нічого, пити нічого. “На кухні все є”, – спокійно сказала я. А він? Він не розумів, що відбувається. Метушився між холодильником і мікрохвильовкою, голосно зітхав, стогнав на всю хату, сподіваючись, що я здамся. Але я не здалася. Я думала – він зрозуміє.
Та, на жаль. Наступного разу, коли захворіла я, він знову проігнорував. Лежала я з температурою, з болем у суглобах, а він пройшов повз, навіть не глянув. Я спробувала знову поговорити. Нагадала йому, як багато років я доглядала за ним, і як лише один раз вчинила інакше. А він мені – “Ти тоді за мною не доглядала, тепер і не вимагай”. Усе. Один випадок перекреслив усі роки турботи. У цю мить я зрозуміла: він не вміє цінувати. Він не запам’ятовує добра. Він бачить лише те, що йому незручно.
Я не витримала. Мені й так було погано, але всередині все кипіло. Я сказала все, що накопичилося. Все, що стримувала. А він образився. Образився! Не я, яку кинули у хворобі, не я, у якої немає навіть моральної підтримки, а він – великий, могутній чоловік, якого не погладили по голові у потрібний момент.
Мабуть, я помилилася. Сильно помилилася в людині. Він не той, з ким хочеться зустріти старость. Не той, хто принесе води в останню мить. Не той, хто стане опорою. І від цієї думки боляче набагато більше, ніж від будь-якої хвороби.
