Коли Зореслава виповнилось шістнадцять, стара ворожка на київському базарі схапила її за руку, вишукала лінії долі й мовила:
Ти ніколи не вийдеш заміж.
Зореслава лише посміхнулась. Пройшли роки, і коли Володимир підняв перед нею обручку, вона згадала ті слова й, ухмільнувшись, відповіла:
Ну, хай хоча б нареченою стану, пожартувала, погоджуючись.
Вони одружились.
Дітей довго не було. Лікарі суворо повідомили: безпліддя, остаточне, без варіантів.
Ну, хай хоча б дружиною буду, зітхнула Зореслава, намагаючись не заплакати.
Але сталося диво вагітність несподівано настала. Лікарі попереджали: це небезпечно, ви можете не вижити.
Зореслава лише посміхнулася:
Ну, хай хоча б вагітною буду.
Вона народила здорового, міцного хлопчика. Роки линули. З Володимиром вони пережили все радощі й втрати, сміх і сльози, злети й падіння. Сорок років пролетіли, мов один день.
І ось новий діагноз.
У вас залишилось пів року життя, сказали лікарі.
Зореслава подивилася прямо в очі медиків і відповіла:
Тоді я стрибну з парашутом. Завжди мріяла.
І стрибнула. Раз. Двічі. І ще раз.
Через кілька місяців, коли зробили повторні аналізи, хвороби вже не було. Бо доки людина справді живе, доля лише підкидає плечима і пише її історію заново.
