З Наталею ми прожили у шлюбі 10 років. Працювали разом у лабораторії, тому багато часу проводили удвох. Коли вона повідомила, що вагітна, я був на сьомому небі від щастя. Так мріяв про дитинку, що не міг навіть слів підібрати для свого захвату.
Та моя дружина була справжньою кар’єристкою. Вона не мріяла про материнство. Наталка бажала керівної посади та фінансового достатку. А коли під час вагітності почувалася не найкраще, то відійшла від улюбленої справи. Тоді й зрозуміла – дитина перекреслить її кар’єру.
Донечка народилася вчасно. Дружину відразу накрила післяпологова депресія. Вона просто ненавиділа дитину. Хотіла залишити її у пологовому та викреслити з пам’яті. Наталка кричала на всі відділення, що через доньку втратила цілий рік і відстала від колег.
Як кажуть, лиха п’ять, аби не стало. Коли мене підвищили, дружина розлютилася до білого каління. Вона взагалі не підходила до дитини, навіть не годувала. Довелося запросити психолога – я ж розумів, що це може погано скінчитися. Заспокійливі давали ефект, але ненадовго. Дружина звинувачувала мене, що я витрачаю її молоді роки, а сам за її рахунок лізу догори. До того ж, Наталка твердила, що ця посада мала бути її, а не моєю.
Коли мене відправили до Польщі відкривати новий філіал, я запропонував поїхати всім разом. Але дружина відмовилася. Подала на розлучення та пішла. Я вирушив за кордон із донечкою. Трохи пізніше приєдналася ще й моя мама — треба ж комусь доглядати за малечею. Наталка влаштувалася на колишню роботу й досі намагається всім довести, що вона гідніша за мене.
Так, вона розумна й відповідальна, але сім’я – не її. Колись вона зрозуміє, що щастя не в кар’єрі, але буде вже запізно.
