Надія весь вік жила заради дітей. Наразі їй п’ятдесят п’ять років. Вона самітна. Згадує жінка, як колись зустріла свого Володимира. Він допомагав її тату ремонтувати паркан. Слово по слову, познайомилися. Від тих пір не розлучалися. Кохала його сильно. Дихати не давало, коли його побачить. Зустрічалися два роки. Коли Надія пішла працювати, одружилися. Жили бідно. В батьків достатки не великі. Тому допомагали харчами. Грошей лишніх не було. Пам’ятає жінка, як хотілося нову сукню. Усі подруги, які вийшли заміж, хвалилися новим вбранням. Надія тільки мовчала. Що може сказати? Адже в першу чергу потрібно вдягати чоловіка, у нього відповідальна робота, багато спілкується з різними людьми. Не бути ж йому в поношеній сорочці. Так і відмовляла собі в усьому.
Навіть коли з грошима стало легше, не дозволяла тратити на себе лишню копійку. Чоловік звик, що в сім’ї все купується йому в першу чергу. Одного разу Надія купила собі незаплановану блузку. Дуже вона їй сподобалася. То чоловік тиждень докоряв їй за витрати. Коли в родині з’явилися діти, всю свою увагу дружина приділяла їм. Чоловік відчув, що наразі він на другому плані. Таке ставлення до нього зі сторони Надії йому не подобалося. Коли маленькому Саші було чотири роки, а Валі один рік, Володимир покинув родину. Не примирився з тим, що дружина менше приділяє йому уваги. Більше його не бачила. Чула, що одружувався кілька разів, але не надовго.
Настали тяжкі часи для Надії. Наразі вона сама повинна думати де взяти гроші, що будуть їсти. В той час пішла на роботу. Дітей водила в дитячий садок. Іноді така туга брала серце, що здавалося не зможе далі жити. Але зранку, коли просиналися дітки, розуміла що розслаблятися не можна.
Минали роки. Не помітила, як виросли дітки. Вивчилися, пішли працювати. Нарешті Надія відчула полегшення. Згодом одружився Саша, через деякий час вийшла заміж Валя. Жити та радіти. Але Надія відчула себе самотньою. Одного разу на автобусній зупинці в неї з рук випав пакет, розірвався. Все, що там було посипалося по асфальту. Вона присіла, збираючи яблука, картоплю і все інше. Поруч допомагав чоловік, який стояв поруч. Він допоміг скласти все в пакет, але ручки порвані. Тому взяв його в руки й запропонував допомогти донести.
Так і познайомилися. Микола живе неподалік. Чому раніше не зустрілися? Але з ним приємно розмовляти, і взагалі, поруч із ним Надія почувається молодою дівчиною, якій хочеться сміятися, літати немов на крилах. Півроку зустрічей привели до того, що жінка закохалася. Вона вже й не пам’ятає, як це кохати. А тут накрило з головою. Вона майже перебралася до нього жити. Микола також живе один. Діти давно роз’їхалися, провідують тата не часто. Дружина померла п’ять років тому. До того як зустрів Надію, жив один. Думав, що так і буде коротати дні в самоті. Коли побачив жінку, відкрилося друге дихання. Знову захотілося жити, почав будувати плани на майбутнє. Але Надія боїться признатися дітям, що має чоловіка, з яким хоче прожити залишок свого життя.
З однієї сторони їй соромно признатися, ще не зрозуміють. З другої сторони, що вона бачила в житті? Робота, виховання дітей, і проблема, як розподілити кошти, щоб вистачило на місяць до наступної зарплати. Наразі нею піклуються, і це приємно. Так і ходять одне до одного не один рік. Дітям не зізналися. Все намагаються. Але коли діти приїжджають до Надії, Микола не йде до неї, поки не поїдуть. І навпаки, якщо приїхали до Миколи, Надія не йде до нього. Адже там діти.
Якщо подумати, то чому мовчати? Невже діти такі черстві, що не зрозуміють маму? Але Надія все ж не наважується. Стосунки з дітьми важливіші. Так і не наважилися Надія з Миколою відкритися своїм дітям. Як ви гадаєте, чи правильно вони вчинили? Чи потрібно було признатися і потім хай буде, що буде?
