Сьогодні знову отримала повідомлення від мами, сповнене злості. Вже й рахувати забула, скільки номерів заблокувала, а вона знаходить нові. Кожного разу слова інші, але суть та сама – прокльони, побажання хвороб і смерті.
Як можна таке писати власній доньці? Для неї це ніби норма. Вже десять років у її світі існує лише мій брат Ярик, а я потрібна лише для прибирання та догляду за ним.
Ми з братом – від різних батьків. Мама вийшла заміж удруге, коли мені було дванадцять. Свого рідного тата не пам’ятаю, але й гарного слова про нього від мами не чула. В дитинстві думала, що він поганий, адже вона постійно зводила на нього наклеп без причини. Тепер і сама в такому ж становищі.
Вітчим був звичайною людиною – не сварилися, ставилися один до одного з повагою, хоча й на відстані. Я не вважала його за батька, але коли просила допомоги, скажімо, з уроками, він не відмовляв.
Коли мені виповнилося тринадцять, народився Ярик. Найближчими місяцями стало зрозуміло – з хлопчиком щось не так. Мама з вітчимом почали бігати по лікарях. Спочатку ще була надія, потім – лише гірше.
Спочатку діагностували розумову відсталість, потім остаточний вирок – хвороба невиліковна. Вітчим не витримав – інфаркт, тиждень у реанімації… і його не стало. А моє життя перетворилось на пекло.
Я розумію маму. Їй було важко з дитиною, яка, то кричала, то била себе й оточуючих, то поводилась зовсім дивно. Але коли їй пропонували віддати Ярика до спеціалізованого закладу, вона відмовлялася, кажучи – «це мій хрест, і я буду нести його».
Однак сама вона не справлялась, тож половина обов’язків лягла на мене. Із школи – додому, мама йде на роботу, а я залишаюся з братом. Важко, іноді огидно – діти з такими хворобами часто не контролюють фізіологію.
У мене не було звичайного підліткового життя. Школа, потім – брат, поки мама працює на підробітках. Коли вона поверталася, я садилась за уроки, але Ярик постійно кричав.
Маму тричі запрошували влаштувати його до спеціального центру. Вона щоразу відповідала – «я впораюсь». Але ж не вона не впоралась. Я – не витримала. Після школи зібрала речі й втекла, коли мама сказала, що навчання у інституті – не для мене, бо треба доглядати брата.
Жила спочатку у подруги, знайшла роботу, потім зняла кімнату. Про університет мріяти не довелось – не вистачало грошей ні на денне, ні на заочне.
Вже майже десять років я не спілкуюсь із матір’ю й не повертаюся додому. Коли життя трохи налагодилось, пробувала вийти на зв’язок – хотіла працювати та надсилати їй гроші. Але зустріла лише хвилю ненависті.
Верещала, що я зрадниця, кинула її саму з хворою дитиною, а тепер вирішила «загладити вину». Вимагала повернутись і допомагати з Яриком. Перед очима знову повстали ті жахливі картини дитинства – мені зробилось млосно.
Сказала, що готова допомагати фінансово, але більше нічого. У відповідь – лише лайка. Більше ми не розмовляли. Та іноді вона знаходить мої нові номери й пише. Вже немає надії, що колись ми помиримось.
Після всього, що вона мені бажала, не хочу мати з нею нічого спільного. Кожен робить свій вибір. Вона зробила свій, я – свій. Та кожне таке повідомлення, як сьогодні, знову нищить мене зсередини.
