Коли мені було двадцять чотири, я зробила, напевно, найважливіший і найболючіший вибір у своєму житті: залишила обох своїх доньок на виховання мамі. Старшій тоді було пять, меншій лише три. Я працювала по дванадцять годин на день, не мала до кого звернутися, грошей бракувало, а їхній батько давно покинув нас. У ті часи я не розуміла, як вижити. Мама сказала, що догляне за дівчатками «доти, поки я не стану на ноги», і я, молода, залякана й безсилна, погодилася, думаючи, що це триватиме лише кілька місяців. Але місяці перетворилися на роки.
Спочатку я щовихідних приїжджала до них у село під Вінницею. Дівчатка ще були зовсім маленькі, й не розуміли: чому я не ночую з ними, чому йду з дому. Кожен візит перетворювався на суміш обіймів і запитань, що роздирали душу:
«Чому ти не залишаєшся?»
«Чому спиш не з нами?»
«Коли повернешся додому?»
Моя мама намагалася їх заспокоїти, казала: «Мама Наталя багато працює». Але правда була в тому, що я дивилася, як вони поступово починають називати мою маму «мамою», навіть не усвідомлюючи цього.
Коли старшій, Віталіні, виповнилося вісім, а молодшій, Далині, виповнилося шість, вони вже майже не шукали моєї уваги, як колись. Притискалися до мене на кілька секунд і одразу бігли до моєї мами. Я стояла осторонь, відчувала себе гостею, а не матірю. Якось, коли Далина впала і розплакалася, я хотіла її обійняти, підняти, а вона вирвала свою руку з моїх долонь і закричала: «Я люблю маму!» маючи на увазі мою матір. Тоді я зрозуміла щось зламалося, і назад вже не повернеться.
Минав рік за роком. Я намагалася повернути собі їхню любов одягом, іграшками, смаколиками, прогулянками. Але кожного разу вони казали мені швидке «привіт», і знову бігли до своїх справ. Мама без злого умислу вирішувала все: школу, щеплення, дозвіл на екскурсію. Я приносила подарунки, але не була тією, хто справді важив.
Вони виросли такими: казали про мене, як про «тітку, що завжди щось дарує», а не як про жінку, яка їх народила.
Коли почалася школа, біль став ще гострішим. На батьківських зборах учительки зверталися тільки до моєї мами. До мене казали: «Ви тітка?» А мої доньки не заперечували.
Якось я спробувала підписати дозвіл для виходу зі школи, й Віталіна прошепотіла:
«Тобі не можна. Мама має підписати.»
У той день я тихо плакала в шкільному туалеті, щоб ніхто не почув мого голосу.
Коли вони підросли, я все ж намагалася пояснити їм, чому мене поруч не було. Розповіла, як ми жили, через що пройшла, як боролася. Вони мовчали, але нічого не змінилося.
Віталіна сказала, що не знає, чи сердитися на мене, чи дякувати, бо «вже нічого не відчуває».
Далина була відвертішою:
«Тебе не було. Я не можу вигадати відчуття, якого нема».
Сьогодні мені вже шістдесят один. Доньки говорять зі мною, приїжджають на свята, обіймають але не називають мене мамою. Я присутня в їхньому житті, але не там, де мала б бути.
І хоч я давно зрозуміла, що минулого не зміниш, біль не вщухає. Більно бачити, як їхнє життя рушило далі без мене.
