Не складалися у мене стосунки з чоловіками і заміж я так і не вийшла. Коли мені виповнилося тридцять – я твердо вирішила, що маю народити дитину. Всеодно від кого, лиш би завагітніти.
Так і сталося, я мала випадковий зв’язок із досить пристойним чоловіком і вже за кілька зустрічей – завагітніла. Ми з ним розійшлися і він навіть не знав про те, що стане батьком.
Я народила донечку – Олесю. Красиву та голубооку, схожу на мою маму.
Так як роботи не було, бо була економічна криза – я почала думати, як жити далі.
Коли Олесі було чотири роки – я поїхала до Італії на заробітки. Там залишилася і до сьогодні.
Дочку мою виховувала моя мама. Ми придбали будинок в селі і квартиру в області.
Доки Олеся вчилася в школі – квартиру здавали і мали гроші, а потім дочка сама там почала жити, після вступу в інститут.
Я постійно себе корила за те, що я погана мама і приїжала лише двічі на рік – на зимові свята і літом, щоб дитину на море звозити.
Потім померла моя мама, а я залишилася працювати ще три роки до італійської пенсії.
Дочка якраз закінчувала навчання в інституті. Я думала, що допрацюю, повернусь додому і видам її заміж, а там і внучат буду бавити.
Коли до мене зателефонувала сусідка і запитала чого це я не приїхала. Дочка на шостому місяці вагітності.
Я примчала додому, взяла подарунки і поїхала на квартиру до дочки.
Виявилося, що і весілля відгуляли, і не живе вона в моїй квартирі.
Олеся знайшла собі якогось бізнесмена. Вийшла за нього заміж. На весілля мене не покликали, бо я унітази в Італії мию і це соромно мене запрошувати. У них же такий рівень.
Знали б ви, як мені тоді серце краялося, а Олеся сказала:
– Ти мені не мама, їдь обмивай своїх італійців.
І я в сльозах поїхала. Допрацювала і повернулася назовсім додому за два роки.
А ще через півроку на порозі стояла дочка з двома синами маленькими вся в сльозах.
Чоловік її прогнав і їй нікуди йти.
А мама, а що мама. Материнське серце все пробачить і в біді не покине.
Я тепер няньчу своїх двох онуків і запевняю дочку, що її життя лиш починається і не варто опускати руки.
