**Коли збуваються мрії**
— Молодий чоловіче, ви мою машину зачепили! — на тротуарі стояла струнка жінка, закутана в біле пуховик.
— Паркуватися треба нормально, — буркнув Іван. — А то купляєте права, а потім створюєте аварійні ситуації. Я б взагалі жінкам права не давав!
— Ви ж бачите, що навколо сугроби. Куди, на вашу думку, мені було паркуватися? На он ту купу? — жінка тонкими пальцями показала на великий сугроб. — Я дзвоню в поліцію!
Запал Івана одразу згас. У нього вже був один штраф за перевищення швидкості цього місяця. А тепер ще й це.
— Я теж заїхав колесом у сугроб. Ви мене зрозумійте, я ж ненавмисно.
— І що ви пропонуєте? — холодно запитала жінка.
— Пропоную вирішити питання на місці.
— Ні. Справа принципу. Я проти мiзогiнii.
— Проти чого?
— Проти ненависті до жінок!
— Гаразд, визнаю, що був неправий, — скрізь зуби промовив Іван. — Запропоную оплатити вашу… подряпину. Докину ще за моральну шкоду. Скільки ви хочете?
Після довгих переговорів жінка все ж здалася. Івану навіть здалося, що незнайомка навмисне тягнула час, щоб «здерти» з нього більше грошей. Він заплатив чималу суму, щоб уникнути проблем.
Іван важко зітхнув. Знову мінус на рахунку. А ще в Олени день народження, а він не встиг купити подарунок.
Відкрив банківський додаток: на карті лишилося всього дві тисячі гривень. До зарплати ще тиждень. Нічого не лишалося — треба позичати. Іван подзвонив найкращому другові.
— Друже, я сам на нулі, — сказав Тарас. — А нащо ти їй стільки віддав? Видно ж, що баба при грошах. З такими тільки через поліцію. Або міг не паритися — оформити європротокол. Страхова сама б підрахувала.
— Блін, я авто продавати збирався. А поліція цю подряпину в базу внесе. Потім доводи, що машина в аварії не була. У тебе немає знайомих, щоб позичити? На тиждень. У Олени день народження. Без подарунка не можна.
— Ну так, до такої, як Олена, з листівкою не прийдеш, — засміявся Тарас. — Але позичити ні в кого. Вибач, брате.
Іван засунув телефон у тримач, відчинив вікно і задумався. Минула година, як жінка в пуховику зникла за поворотом, а він досі сидить на цій проклятій парковці. Він і справді намагався бути обережним, але колесо наїхало на кригу, і машину різко повело.
І тут його осяяло: десь же валяється кредитка! Як він міг забути? Рішення прийшло раптово, і хлопець оживився. Він негайно поїхав до ювелірного магазину — купувати ті сережки, що Олена вподобала.
Ввечері Іван стояв перед дверима квартири, боячись натиснути дзвінок. Він згадував, як познайомився з найкрасивішою і найрозумнішою дівчиною, стискаючи в руці невеликий букет троянд. У кишені куртки лежала коробочка з прикрасою.
Рік тому Іван першим підійшов до Олени, не сподіваючись на взаємність. Адже вона була з іншого світу: батько — співвласник великого торгового центру, мати володіла трьома салонами краси. Батьки купили їй квартиру, перед дверима якої тепер стояв Іван, боячись увійти.
— З Днем народження, кохана! — Іван одразу протягнув подарунки.
— Привіт! Дякую, любий, — Олена поцілувала його в щоку. — О Боже, це ті самі?
— Так… — зніяковів Іван.
— Ти божевільний! Вони ж дорогі, — прошепотіла Олена, дістаючи сережки. — Але які ж вони гарні… Дякую!
Так було завжди. Олена, хоч і з багатої родини, гроші не розкидала. Вона ходила за продуктами у звичайні супермаркети, готувала вдома, а не їла в ресторанах. Квартиру прибирала сама, лише раз замовила клінінг — коли зламала ногу.
Але Іван відчував, що вони з різних світів. Він був із простої родини, де на свята робили холодець з курячих лапок, а на день народження — печінковий торт замість звичайного.
— Сподіваюсь, ти не проти… У мене гості, — посміхнулася Олена.
— Я думав, тут уже юрба, — засміявся Іван.
— Знаєш, я не люблю святкувати. Ходімо, я вже накрила стіл, — дівчина взяла його за руку і повела на кухню. — Мамо, тату, знайомтеся. Це мій Іван.
Іван осторонь, але не показав, що збентежений. Привітався з батьками Олени.
— Чому не попередила? — прошепотів він Олені на вухо. — Я б підготувався…
— Не хвилюйся. Я думала, вони вже полетіли у відпустку, але виявилося — влаштували мені сюрприз. Прийшли дві години тому. Усе буде добре, вони чудові.
— Угу, — буркнув Іван.
Батьки Олени пильно розглядали його, немов сканували. Від цього йому робилося ніяково.
— Розкажіть про себе? А то сидимо, як чужі, — промовив батько з натягнутою усмішкою.
— Так, було б цікаво почути, — підтримала мати.
— Розповісти? Я… працюю менеджером у банку. Закінчив коледж, потім вступив на заочне…
— У банках зараз є перспективи? — мати обернулася до батька, ігноруючи Івана.
— ДумаюІван дивився, як Олена сміялася, ковзаючи з гірки на своєму шматку лінолеуму, і зрозумів, що справжнє щастя — не в грошах, а в тих, хто поряд.
