Ми з чоловіком мріяли про сина, хоча вже й мали двох дітей. Але обидві дитини – дівчатка. Ми їх дуже любимо, проте хотіли, щоб в сім’ї були як доньки, так і син.
На превеликий жаль, лікарі заборонили мені народжувати втретє. Та навіть не тільки народжувати, а навіть вагітніти, адже я могла з майже стовідсотковою ймовірністю не пережити ще одну вагітність.
Перші дві також не були безпечними. Якщо зі старшою донькою вагітність пройшла ще більш менш нормально, то завагітнівши другою я мало не відправилась на небеса. Мій лікар, який супроводжував мене протягом вагітності, взагалі дивувався, що я пологи і вагітність таки пережила. Бо чесно, готувався до найгіршого вже.
Ми довго думали з чоловіком, як тоді нам реалізувати свою мрію. Мом життя ризикувати не збирався ніхто, але вихід таки знайшовся. Ми з чоловіком вирішили усиновити дитину, яку покинули в пологовому будинку.
В нас більш ніж все добре з достатком, великий будинок, чудові умови для життя та й дітей ми дуже любимо. Тому, зважаючи на всі ці фактори, на дуже швидко зібрали весь пакет необхідних документів.
Якось, подруга зателефонувала мені та сказала, що в пологовому, в якому вона працює акушеркою, залишили хлопчика нещодавно. Мама одразу після пологів відмовилась від нього. Він геть крихітний, але має проблеми зі здоров’ям. Не було одного пальця на нозі та серйозні проблеми із зором.
Без дорогого лікування та належного догляду ця дитина б не змогла нормально жити. І не знати, чи вижила б. А про усиновлення ніхто навіть не говорив. Але подруга вирішила запропонувати нам хоча б глянути на дитину, щоб хоч якийсь шанс дати.
Ми вирішили все ж таки хоча б подивитись на хлопчика, а потім вже вирішувати щось. Коли ми прийшли в пологовий, то нас навіть пускати до нього не хотіли, але коли ми сказали, що плануємо забрати цю дитину та усиновити, то одразу ж відведи до малечі. Він лежав у відділені патологій.
Як тільки ми побачили крихітного хлопчика, який нещодавно з’явився на світ і одразу ж був зраджений власною матір’ю, то одразу зрозуміли – ми маємо його забрати до себе в сім’ю.
Тому,через деякий час, якраз на виписку, ми отримали документи, в яких зазначалось, що ми тепер є офіційними батьками цього хлопчика. Коли ми забирали нашого Андрійка з пологового, всі лікарі аплодували нам та дякували, що не залишили хвору дитину напризволяще.
Зараз Андрійку десять рочків. Він сповна нормальний хлопчик. Щаслива та радісна дитина. Він добре, бачить, адже ми змогли зробити йому дороговартісні операцію, щоб він міг бачити цей світ. А відсутність одного пальця на нозі не заважає йому настати по подвір’ю так само, як і інші його однолітки.
Ми ні разу не пошкодували, що саме Андрійко став нашим сином.
