Я довго наважувалася аби розповісти вам свою історію. Знаю, що після того, як ви закінчите читати останнє речення швидше за все ви мене зненавидите, але раптом хтось має таку ж проблему й знає, як її вирішити.
У 19 років я стала мамою. Звісно народження дитини аж ніяк не входило в мої плани. Я хотіла закінчити університет, здобути освіту юриста й працювати по професії. Кляте кохання зруйнувало моє життя!
Його звали Сергієм. Старшокурсник. Красивий, зарозумілий та впевнений в собі. Ним марили усі першокурсниці, а він звернув увагу саме на мене. Краще б я тоді крізь землю провалилася. Молода та наївна я віддалася йому на першому побаченні й через два тижні уже довідалася, що вагітна. Ясна річ, Сергій дитину не визнав. Сказав, що та ніч нічого для нього не означає, а я сама винна, що залетіла.
Я думала про аборт, навіть записалася до лікаря, але в зазначений день просто туди не пішла. Натомість поїхала до матері й про все їй розповіла. Вона мене пожаліла, підтримала й сказала народжувати. «До навчання ти ще зможеш повернутися, а от чи дасть тобі бог дітей, якщо ти не народиш цю, хто його знає!» Я не була готова ставати мамою. Після народження дочки перший рік жила біля своєї мами. Вона мені з усім допомагала. Більшість часу саме мама проводила з Алісою.
Коли я попередила, що хочу їхати в місто, щоб влаштуватися на роботу, мама заявила, що дочку я повинна взяти із собою. Ми домовилися про термін у три тижні. За цей час я повинна була влаштуватися на роботу, знайти квартиру й приготувати все необхідне для дочки.
Коли ми з Алісою залишилися наодинці, я не знала, куди мені подітися. Мене фізично дратувала присутність дитини в кімнаті. Хоч вона у мене й слухняна не вередлива, я все одно не могла змиритися з думкою, що ця людина буде поруч чи не все моє життя. Я хотіла втекти від усього цього, я ненавиділа себе за те, що не позбулася дитини.
Зараз Аліса ходить у школу. Дочка гарно навчається, вчителі її хвалять та люблять, а я мрію, щоб вона швидше виросла й переїхала жити окремо. Я навмисне записала дочку на всі можливі гуртки, щоб вона рідше бувала вдома й ми менше часу проводили разом. На вихідних Аліса їздить у село до бабусі. Моя мати просто душі в ній не чає, тільки те й робить, що про неї говорить. Наче нам більше немає про що поговорити.
Що зі мною не так? Як мати може так сильно не любити рідної дитини?
