Коли ми з чоловіком ледве зводили кінці з кінцями, свекруха ходила в норковій шубі, дивилася новенький телевізор і жила наче справжня пані у Львові.
Але минули роки й усе змінилося місцями у дивний спосіб.
У 18 років я завагітніла. Батьки відвернулися мовляв, надто рано народжувати. Олексій, чоловік мій, тільки-но пішов в армію. А обидві бабусі лише зітхнули:
Дитина твоя справа, шепотіли вони, ніби синхронно.
Не хочу зараз сидіти з твоїм малюком, прямо сказала мені мама.
Свекруха тоді зовсім відмовчувалася.
Я перебралася до тітки по татовій лінії, Ярини. Їй було 38, дітей не мала, жила роботою та сама собі господиня.
Ярина не докоряла ні мамі, ні татові:
Я розумію їх, казала вона як уві сні, важкі часи були, коли ти зявилася на світ. Вони ночами вагони вантажили, щоб мати що їсти. Але зараз вони не бідують: у тата гарна зарплата, двокімнатна квартира, мама теж працює. А я ось-ось стану матірю.
Невже їм це не болить? мов оповита туманом, питала я.
Тепер вони дбають лише за себе. Не суди їх і не жди дива. Колись, може, схаменуться.
Ніякої підтримки я не дочекалася. Взяла речі й оселилася у Ярини.
Коли Олексій повернувся із строкової, нашому синові було вже півтора року. Поки він служив, його мама так і не побачила онука, а мої батьки навідалися тільки двічі мов сторінки у забутій книжці.
Олексій влаштувався автомеханіком, сподівався завершити навчання, але не склалося. Жили, як у сні, четверо на маленькій кухні Ярини.
Коли син пішов до дитсадка, а я знайшла роботу, тітка мусила переїхати далеко. Ми найняли квартиру. Далі у цьому сні померла бабуся чоловіка.
Свекруха продала її квартиру, зробила сама дорогий ремонт, купила собі, що заманеться, попри вмовляння Олексія не продавати. Обіцяв навіть виплачувати їй оренду, аби колись придбати цю оселю, але марно.
Чому я маю жертвувати собою заради вас?! Я давно мріяла про ремонт! Хочете зробіть мені! злетіло з її вуст, мов знайомий вітер у полі.
Пять років минуло народилася Марічка, наша донечка. Ми зрозуміли, що без власної домівки ніяк. Олексій поїхав на заробітки в Польщу. Гроші збиралися тяжко жили й далі в найманій квартирі, де речі перетікали крізь шпарини, а сни перемішувалися з реальністю.
Мама тим часом залишилася сама у трикімнатній квартирі у Києві батько розлучився з нею два роки тому, але для мене з дітьми місця там не знайшлося. Свекруха, як і раніше, жила ремонтами, не поспішаючи простягнути руку допомоги.
Заробляли довго, але зрештою купили невеличку квартиру у Вінниці без жодної гривні допомоги.
Зараз наш Назар закінчує восьмий клас, Марічка у другому. Діти добре знають ціну кожної копійки. Ми навчилися заощаджувати навіть монетки. Тепер у нас є все: машини, річний відпочинок біля Чорного моря, спокій і тепло.
Єдина, кому по-справжньому вдячні це Ярина. Вона завжди може подзвонити й ми допоможемо їй без вагань.
А от наші батьки переживають хай і сюрреалістичні, але важкі часи. Маму звільнили, нещодавно вона попросила у нас підтримки, але ми відмовили.
Свекруха теж у подібній ситуації. На пенсії, всі гроші спустила ще тоді, коли продала квартиру. Олексій порадив їй продати оновлену квартиру і взяти однокімнатну.
Ми нікому нічого не винні. Ми виховуємо дітей інакше, ніж виховували нас будемо поруч із ними завжди, у якомусь дивному, але нашому світі, і сподіваємось, що на старість вони теж підтримають нас у візерунках своїх снів.
