Сьогодні ми прощалися з дивовижною людиною – дідом Мироном. На поминальному обіді я дізнався дивовижну історію його життя. Цю історію розповіли мені старожили.
Відбулася вона в повоєнний період. Люди на мали що їсти та дуже хворіли, смертність на селі була величезна.
Тоді дідусь Мирон був ще молодим парубком, працював у колгоспі. Повертаючись додому, Мирон проходив повз сарай та почув, як плаче дитина. Спочатку Мирон подумав, що це через голод у нього відбуваються такі марення. Та ще й на вулиці була люта зима.
Хлопець повернувся додому та коли йшов по воду, знову почув дитячий плач. Тоді Мирон і зрозумів, що йому не почулося. Коли чоловік підійшов до сараю, та ледь не знепритомнів. Там дійсно було немовля, замотане якимось ганчір’ям лежало прямо на сіні. Видно було, що воно щойно народилося.
Мирон не довго думаючи поніс дитину у хату, розтопив піч та почав міркувати чим нагодувати дитину. Відразу згадав, що в його сусідів є корова, проте сусіди навряд чи поділяться молоком в такі важкі часи. У молодого чоловіка були продовольчі карточки та він запропонував сусідам обміняти їх на молоко для маленької дитини.
У Мирона навіть думки не виникло віддати дівчинку в дитячий будинок, він виростив її як рідну.
Як вони з Софійкою пережили ті голодні часи одному Богу відомо. Згодом Мирон познайомився з хорошою дівчиною та вони разом ростили Софійку в любові та злагоді. Згодом у Софійки народилося ще два братики. Мирон з дружиною ніколи не ділили дітей на чужих та своїх та любили усіх однаково.
Та лише за кілька років до смерті Мирон розповів усім дітям правду.
Не відомо що було б, якби того морозного дня Мирон не забрав би Софійку до себе. Це справді благородний вчинок та Мирон каже, що не міг вчинити інакше та впевнений, що кожен на його місці зробив би так само. Як би тоді склалося його життя. Це ще раз показує, що кожна подія в нашому життя невипадкова.
Ось такі герої живуть серед нас. Та історію їхнього життя передають люди, а не підручники історії.
