Я не знаю, як би я поводився в іншій ситуації, але тоді дав собі слово, не пробачу, нізащо. Все сталося доволі банально. Ми з дружиною жили по середньому, не багаті, але і не бідні. Коли нашим синам виповнилося відповідно шість і десять років, я захворів. До того не підозрював ніякої хвороби. Та одного разу на роботі втратив свідомість. Викликали швидку, забрали в лікарню.
Після обстеження лікар виніс безрадісний вирок. Хворий на невиліковну хворобу. Але якщо взятися за лікування відразу, шанси є. Та для цього потрібно багато грошей. Коли прийшла дружина, лікар все їй пояснив. І про гроші сказав. Ірина плакала, говорила, що немає де взяти таку велику суму. А я лежав, і прощався з життям.
Через декілька днів дружина з’явилася знову. Вона винувато дивилася на мене. Говорила щось про дітей. Потім нарешті призналася, що їде до своєї мами з дітьми. І додала, що не може дивитися на мене, як я вмирати буду. Плакала, вибачалася, що в неї не вистачає сил доглядати за мною. А я дивився на неї й не розумів, чому так поступає. Якби все було навпаки, то я і квартиру продав би, щоб її вилікувати.
Коли Ірина пішла, в мене з’явилася злість. Я дав собі слово, не діждеться моєї смерті. Наступного дня зателефонував на роботу, до друзів. Розповів, що мені потрібні кошти. Якщо можна взяти кредит під заставу моєї квартири. Я правильно розсудив. Якщо не вдасться вижити, банк забере квартиру. Виходить, що в боргу не залишусь. Але як це зробити, в мене немає часу довго думати.
На виручку мені прийшов мій начальник. Він уже дізнався що в мене за хвороба, і як поступила зі мною дружина. Він прийшов до мене разом із нотаріусом. Сказав, що може дати грошей стільки, скільки коштує моя квартира. Завіримо нотаріально. Якщо не вилікуюсь, квартира його. Якщо одужаю, то виплачуватиму. Я погодився, другого виходу в мене не було.
Не буду говорити скільки прийшлося витерпіти й пройти лікування, та врешті решт мене виписали, відправили додому. Я знову на роботі. Працюю і завдячую всьому моєму начальнику за його винахідливість, і за те, що не пройшов мимо моєї біди. Гроші сплачую і донині, але без процентів. Зовсім скоро все буде в минулому.
Через три роки після тих подій у двері подзвонили. На порозі стояла дружина з дітьми. Коли мене побачила, аж зблідла. Як потім вияснилося, приїхала вступати в спадок, думала, що помер уже. Я виставив її за двері, і згодом розлучився. З дітьми спілкуюся, адже вони маленькі були, звідки їм знати, які проблеми бувають у дорослих. А колишній дякував, що кинула. Якби не злість на неї, то можливо і не вижив би.
