Коли-небудь ти побачиш, як вже мяко тягнеться моя спина, коли я згинаюся, щоб застебнути ґудзики, а під час обіду можу випадково впустити ложку або розмити сорочку. Прошу, не сердься на мене, будь ласка, залишайся доброзичливою. Згадай, як я, Марина Петрівна, колись терпляче навчала тебе всьому коли ти ще не вміла тримати ложку самостійно, коли сама не могла одягнутись. Якщо я повторюю одне й те саме не переривай, просто слухай.
Памятаєш, як ти, Олеся, просила мене розповісти казку знову і знову, доки не підкралася сонливість, і обіймала мене? Якщо іноді я відмовляюся йти митися, не докоряй згадай, як я вигадувала різні історії, щоб заманити тебе в ванну, бо ти вперто відмовлялася. Якщо я не розбираюсь у нових гаджетах, не вмію швидко користуватись телефоном чи телевізором, не смійся зі мною. Дай мені хвилинку.
Згадай, як я навчала тебе писати перші літери, як ми разом рахували яблука і складали цифри, поки я ледве трималася від втоми. Коли я гублю слово або втрачаю думку, будь терплячою, не злися. Для мене важливо не те, про що я говорю, а те, що ти поруч і слухаєш, не відвертаєшся.
Коли мої ноги стануть слабкими і я не зможу йти поруч з тобою, не думай, що я стала тягарем просто протягни руку. Так само, як я простягала тобі свою, коли ти робила перші кроки по нашій хаті в Київській області. Одного дня ти зрозумієш, що, попри всі мої помилки, я завжди бажала лише найкращого для тебе. Кожен мій крок, кожне рішення спроба полегшити твій шлях більше, ніж мій.
Подаруй мені трохи свого часу, дрібку терпіння. Дозволь спиратись на твоє плече, так само, як ти колись ховалася на моєму, коли було боляче чи страшно. Я люблю тебе, доню. Люблю тебе, сину. І молюся за вас, навіть коли ви вже цього не помічаєте.
