**Щоденник Олесі**
Після того, як у наше життя увійшла дитина з дитбудинку, все перевернулося догори дном. На жаль, не на краще.
Я, Олеся, разом із чоловіком Тарасом виховували восьмирічну доньку Марійку. Наша родина здавалася здатною дарувати ще більше тепла, тому ми вирішили взяти дитину з притулку, хоч родичі й відмовляли.
— «Навіщо вам чуже дитя?» — казала матір. — «Хто знає, які в нього корені?» Але ми з Тарасом були певні: любові вистачить на всіх.
Після довгих паперових клопотів у нас з’явився п’ятирічний Дениско. Хлопчик був мовчазним, але ми вірили, що з часом він розкриється. Вирішили не говорити йому про усиновлення, сподіваючись, що минуле згасне.
Та незабаром почалися дивні речі. Одного разу я знайшла улюблену ляльку Марійки — розрізану ножицями. Дениско стояв поруч і мовчав. Питання «навіщо?» лишилося без відповіді.
Психолог пояснив: це наслідки травм із дитбудинку. Ми намагалися бути терплячими, але ставало гірше. У садочку Дениско розповідав, що ми його не годуємо й б’ємо. Нас відвідали з опитуванням соцпрацівники. Перевірка не виявила провини, але образа в серці лишилася.
Тарас наполіг повернути хлопчика. «Він руйнує родину, — говорив він. — Марійка боїться його, а я впадаю у відчай».
Я опинилася між любов’ю до чоловіка та обов’язком перед Дениском. Та чим далі, тим агресивнішим ставав хлопець — погрожував нам обом.
Урешті Тарас подав на розлучення: «Або він, або я».
— Це був найважчий вибір у моєму житті, — зізнаюся. — Я любила Тараса, але кинути дитину не могла.
Після розлучення я лишилася сама з двома дітьми. Намагалася бути сильною, але нерви не витримали — настала розпука.
— Я зрозумла: так продовжуватися не може.
З болем у серці я повернула Дениска до притулку. Надіюся, він знайде тих, хто дасть йому щастя.
Тепер я зосереджена на Марійці та своєму спокої. Інколи плачу, але знаю — інакше було неможливо.
