**Коли мама сказала «ні»: як Оксана врятувала чужі стосунки**
Оксана смажила баклажани, коли раптом почула дзвінок у двері. Відчинивши, побачила сина — Дмитро стояв із сумкою, з виглядом змореного.
— Мам, я пішов від Тетяни, — видихнув він з порога.
— Як пішов?! — здивовано перепитала Оксана.
— Набридла вона мені. Ні їсти не готує, ні порядку не дотримується, не працює… — говорив він, ледь не плачучи. — Пустиш пожити?
— Ні, — твердо відповіла мати, витираючи з рук олію. — Не пущу. Але давай присядемо, поїш. Потім поговоримо.
Дмитро їв борщ із пампушками з такою жадобою, ніби не їв тиждень. Між ковтками скаржився:
— До весілля ми по ресторанчикам бігали, було весело. А тепер — думав, їжа сама на стіл з’являтиметься. А вона, як дитина, у телефоні рецепти шукає — то пересолить, то не доготує. Прикидаюся, що смачно, але ледь ковтаю.
— Але ж вона старається, сину, — зітхнула мати. — Не всім із першого разу виходить. А ти лише критикуєш.
— Старається? А хто хаос влаштовує? Усе розкидано! Білизна на стільцях, на ліжку, навіть у ванній. Біля шафи — як після буревію. Вона то дрімає, то у ноутбуці сидить. Я ходжу та збираю за нею — скажу щось, вона в сльози.
— Молода ще, наївна, — спокійно промовила Оксана. — А ти що, зовсім дорослий? Розпускаєш нюні. Чоловік мусить бути прикладом, тоді й дружина зміниться.
— Та я її люблю…
— А вона цього не відчуває. Ось і все.
Наступного ранку, поки син був на роботі, Оксана зателефонувала Тетяні:
— Доню, зайду до тебе, побалакаємо.
Купила продуктів, прийшла — двері відчинила Тетяна, ще сонна.
— Ти Дмитра на роботу проводила? — запитала Оксана, заходячи на кухню.
— А навіщо? Він сам зібрався, випив чаю з бутером і пішов. А що?
— Тобі це нормально? А на кухні — як після бомбардування? Полудень, а ти тільки очухалась.
— Вибачте… я пізно лягла… у телефоні сиділа…
— Тетяночко, я тебе люблю, як рідну. Прийшла допомогти. Давай приберемо, обід зваримо.
— Я сама впораюся… Ми з Дмитром розберемося.
— Ну, як знаєш. Тільки потім не приходь до мене скаржитися. Тримай, продукти.
— Дякую. І не сердьтесь.
Минали дні. Дмитро все частіше залишався у матері, одного разу навіть сказав Тетяні, що їде у відрядження. Насправді — просто не хотів додому.
— Набридла вже, — нарікав він. — Не читає, нічим не цікавиться. Лише шопінг та ігри. Працювати не хоче. Просить купити їй то одне, то інше. Я не банк.
Оксана слухала, не перечила. Але одного вечора на порозі з’явилася Тетяна. У сльозах.
— Мамо… він мене не любить… приходить пізно, не їсть, не розмовляє… каже, марно одружилися… Це ви його так виховали.
— А може, твоя мама щось недодала? Ти думаєш, лише чоловік має обов’язки? У жінки теж вони є. Жити разом — це праця, а не прогулянка.
Вони довго розмовляли. Оксана пояснювала, направляла, просила. Домовилися: Тетяна почне вчитися готувати, тримати порядок, шукати роботу.
Минуло кілька місяців. Оксана допомогла влаштувати невістку на роботу, навчила готувати борщ, смажити котлети. Одного разу запросили її у гості. На столі — домашня страва.
— Мамо, Тетяна — золото. Обідаємо, як у ресторані! Вона так швидко всьому навчилась.
Оксана стримувала сльози. Погладила Тетяну по плечу:
— Молодець, доню. Тепер усе в твоїх руках.
Життя налагодилося. Вранці подружжя разом снідали, увечері — готували вечерю, ділили справи. Дмитро перестав бігати до матері зі скаргами, а Тетяна — із сльозами.
За п’ять років у них народилася донька. На перший день народження зібрали родичів. Після святкового столу Тетяна підсіла до свекрухи:
— Мам, дякую. Без вас ми б розійшлися. Я тоді була така дурна…
— Ти була розумною, просто невмілою. А тепер — ось воно, щастя.
— Хочу раніше вийти на роботу. Допоможете з донечкою? По черзі з моєю мамою?
— Звісно, дурненька. Це ж радість — бути поруч.
З того часу Оксана стала не просто свекрухою — подругою. Зараз у них двоє дітей. Оксана на пенсії, внуки часто ночують у неї. А коли хтось питає, як їй вдалося врятувати чужі стосунки, вона відповідає:
— Я завжди на боці жінок. Тому й синові дістається, коли поводиться не по-чоловічому.
