Мій син Володимир в шлюбі п’ять років. У них є донечка Мілана. Коли дружина сина, Валерія, була вагітна, ми віддали їм свою машину. Вона не стара, три роки, як її купили. Тому, що ходити Валерії було важко, і Володимир возив на консультації, і взагалі молодим машина потрібна.
Свати тільки посміхалися, що, мов стару машину віддали. Самі вони навіть не думали допомагати дітям. Пройшов деякий час. Мій чоловік добре заробляв, тому відкладали по трохи, і нарешті накопичених грошей достатньо, щоб купити машину для себе. Про покупку розповіли дітям, запросили до себе. Мілана з радістю бігала навкруги дідуся, просила, щоб він покатав на красивій машині. Володимир і Валерія також раділи за нас. Нарешті не будемо ходити пішки.
Коли про наше придбання дізнались свати, почали нас допікати тим, що дітям віддали стару машину, собі купили нову. Взагалі, я не звертаю уваги на їхні репліки, але на цей раз дістали. Самі дітям не допомагають взагалі. Живуть в великому, для них двох, будинку, мають гарну машину. Але до нас прискіпуються завжди й в усьому. Тому коли сват зателефонував, мій чоловік між іншим сказав, чому вони дітям не віддають свою машину. Адже у Валерії теж права є, тому вона могла б сама їздити куди їй потрібно.
Така розмова свату не сподобалась, наразі з ними не спілкуємось, більше не телефонують і не прискіпуються.
