Моя бабуся Валентина Петрівна, завжди ставилася до мене краще, ніж до інших своїх онуків. Я завжди знаходився поряд з нею, скільки себе пам’ятаю. Коли мене маленьким ображали хлопці на вулиці, бабуся заступалася. До того ж так погрожувала зухвальцям, що вони більше не насмілювалися підходити до мене. Коли я підріс, прибігав до бабусі, щоб дізнатися як її справи. Адже напередодні їй було зле. Бабуся лежала на ліжку з закритими очима. Я гукав її, але вона не реагувала на мене. Взяв телефон і викликав швидку допомогу. Цим я врятував їй життя, як потім сказав лікар.
Від тих пір у нас із бабусею зав’язалися дружні стосунки. Я розповідав про всі свої таємні мрії. Навіть про те, яка дівчина мені подобається. Мама не розуміла такої дружби, постійно сварила мене, щоб я не бігав до Валентини Петрівни. Коли мені виповнилося вісімнадцять років, я випадково знайшов документи, в яких говорилося, що в мене інший тато. Я не повірив. Але коли подумав,то згадав, що тато мене ніколи не похвалив, не повів за руку в магазин чи куди ще як водить менших Ярослава і Романа. Тоді виявляється що і бабуся мені не рідна. Адже вона мама тата. Я зовсім заплутався, і щоб розібратися в усьому, пішов до бабусі.
Вона підтвердила, що я дійсно не її рідний внук, але, добавила, що з усіх любить мене найбільше. Я вірив їй, тому що і для мене вона найрідніша. Після школи пішов служити в армію. Коли повернувся зустрів дівчину, з якою невдовзі побралися. Першою, з ким познайомив Ліду, була бабуся. Вона схвалила мій вибір, і це додало мені впевненості в собі. Жити почали на найманій квартирі. Грошей не було ні в мене, ні в Ліди. Тому вирішили економити, збирати кошти на купівлю квартири. Бабуся часто приходила до нас в гості, обов’язково принесе якийсь потрібний у господарстві подарунок. Моя мама про мене згадувала лише коли їй щось потрібно. Від тих пір, як я дізнався правду про батька, вона перестала мені допомагати. Говорячи, що я виріс, а в неї ще два малих сини, яких потрібно ставити на ноги. Я не ображався, це ж мама.
Про те, що люди судяться за спадок, я часто чув по телевізору, але ніколи не думав, що мене може стосуватися. Бабуся померла зненацька. Коли я прийшов її провідати, вона вже не дихала. Я плакав за нею. Єдина рідна душа яка мене любила. Через деякий час сказали, що нотаріус об’явить про спадок. Запросили й мене. Коли побачили батьки що я прийшов, здивувалися. Хотіли відправити назад. Що мені там робити? Адже бабуся не рідна мені. Мама також не в захваті, що я прийшов. Інколи мені здавалося, що вона ненавидить мене, але за що?.
Коли прочитали заповіт, я був шокований. І не тільки я. Виявляється квартиру бабуся залишила мені. Там приписка для нашого тата була. Вона пише, що Ярославу і Роману ви допоможете самі, а Дмитру залишаю квартиру. Я не знав плакати мені чи сміятися. Але виявилося що плакати. Враз все сімейство зненавиділо мене. Тато кричав, що то все неправильно, і він відбере квартиру через суд. Мама кричала, що ненавидить мене, і жаліє що народила на світ.
Нам із Лідою не стало місця. Нас перестрівали, телефонували з погрозами, щоб я відмовився від квартири. В якийсь момент я так і хотів зробити, але зупинився. То була воля Валентини Петрівни, чому я повинен відмовлятися. Ми й до сих пір не переїхали до квартири. Нам і не дають то зробити. Постійно хтось чергує, щоб я не зайшов усередину. Скільки ще буде тягнутися тяжба, невідомо. Але так жити неможливо.
