Коли родина стає чужою
— Оленко, дзвонив Ярослав, — зайшов у кухню Микола. — У суботу він із Марічкою збираються завітати. Лише вдвох. Хоче поговорити.
— Ну звісно, поговорити… — хмикнула Ольга. — Мабуть, про дачу. Готуйся, буде «за родинною справедливістю» перерозподіл.
Минуло трохи більше двох місяців після смерті тітки Оксани. Вона заповіла Миколі й Ользі двокімнатну квартиру в центрі та дачу під Києвом. Чотири роки вони за нею доглядали — привозили їжу, возили по лікарях, двічі відправляли до санаторію. Інші родичі — Ярослав і Марічка — лише користувалися: літом відпочивали на дачі, а коли тітка просила її туди вивезти, завжди були «зайняті».
У суботу о четвертій годині Ярослав і Марічка стояли на порозі. Привіталися сухо, без усмішок. Сіли у вітальні, і Ярослав одразу заговорив:
— Ми щодо дачі. Ви отримали квартиру — ну добре. Але дача… Ми за нею дивилися. І вважаємо, що справедливо буде, якщо ви віддасте її нам.
— Ви за нею не доглядали, — спокійно сказала Ольга. — Ви там жили влітку. А коли тітка хворіла — жоден із вас навіть не зателефонував.
— А ти не втручайся, — проказала Марічка.
— Чому ж? Я теж у заповіті. І я знаю, хто й скільки разів приїжджав до Оксани. Ви за чотири роки з’являлися тричі. Один раз — щоб забрати помідори, другий — привезти дітей, третій — випити кави. Усе.
— Ну і що? Ми ж родина! — обурилася Марічка. — А тепер ви що, хочете продати дачу?
— Так, — відповів Микола. — Ми там наведемо лад і виставимо на продаж.
— Щасливої дороги! — буркнув Ярослав. — Тільки потім не дивуйтеся, якщо залишитеся самі!
Наступного дня лунає дзвінок:
— Що ти витворяєш?! — кричав Ярослав. — Ми приїхали з племінником на дачу, а там замки замінені!
— Звісно. І брама, і вхідні двері. Треба було попереджати. У суботу ми заїдемо туди з Олею — заберете свої речі. Але без нас — ніяк.
— Ах ви ж…
Микола спокійно поклав слухавку. Ольга навіть не здивувалася:
— Молодець, що замки змінив. Не зроби б цього — нічого б не залишилося.
Дачу вони продали. Продали й свою стару квартиру. Купили нову, трикімнатну, у житловому комплексі біля моря. До пляжу — десять хвилин їзди. Настя залишилася в міській квартирі тітки — вчилася в університеті. Микола влаштувався в порт, Ольга викладала у школі. Почалося спокійне життя.
Але ненадовго. Уже в березні телефон дзвонив безперервно. «Рідні» раптом згадали про Миколу. Першою зателефонувала Марічка:
— Ну що, ми з родиною приїдемо до вас у липні. У нас тепер дачі немає, а відпочити треба. Ми ж не чужі!
— Ви — гості. А ми нікого не запрошували.
— Ти бачив ціни на житло в Києві?!
— Ні. Але якщо дорого — обирайте інше місто. Або озеро. Ми нікого приймати не будемо.
— Батьки Ольги до вас їздили!
— Батьки. А не швагро з дітьми та онуками.
— Ви ще про це пошкодуєте. Колись допомога вам знадобиться — і ніхто не прийде!
— Не хвилюйся. З травня по вересень про нас пам’ятають усі. А от у листопаді й лютому — тиша.
Саме цю тишу Микола й Ольга цінували найбільше.
