У лікарняній ординаторській стояла незвична, дзвінка тиша. Головна акушерка, Ганна Миколаївна, сиділа з заплаканими очима, не відводячи погляду від порожньої чашки. Кілька кольорових кружок із холодною кавою розкидалося по столах, ніби їх кинули у поспіху.
Але найстрашніше було не це. А стіл. Той самий стіл, який завжди сяяв ідеальним порядком — акуратно складеними папками, ручками, скріпками, все по лінійці. Стіл, за яким сиділа людина-легенда — Борис Іванович, наш Борисович. Сьогодні він був невпізнаваний. Його стіл був завалений — зім’яті папери, записані історії пологів, скручені маски, порожні пачки від ліків, пластикові стаканчики, якісь стрічки, бинти…
Сам Борисович сидів, похиливши голову, дивлячись у порожнечу. Руки його тремтіли — ті самі руки, що роками творили дива в операційній. Широкі, трохи важкуваті, з короткими пальцями, некрасиві, але чарівні. Саме цими руками він рятував матерів, витягував дітей, коли, здавалося, надії не було. Ніколи — ніколи раніше я не бачив, щоб ці руки тремтіли.
— Скарга прийшла… — прошепотіла мені Ганна Миколаївна, притулившись губами до мого вуха. — Хтось із важних, зверху. Керівництво кричало — мовляв, пенсіонер, скільки можна. Усе, — її голос зірвався. — Сказали: «На пенсію».
…Більше двадцяти років тому.
Я тоді був ще після інтернатури. Ми зі Славком, моїм однокурсником, були на першому чергуванні. Пологи — п’яті, плід у поперечному положенні, часу — впритул. Я намагаюсь нащупати головку, але вона збоку, ледве достаю. Славко тримає живіт, намагається стабілізувати положення. Ми обидва мокрі від поту, руки ковзають, серце в п’ятах…
І тут увійшов він — Борисович. Без метушні, спокійно натягнув рукавички. Одним рухом, легко і точно, ніби диригент бере ноту, він крізь плодову оболонку нащупав ніжки дитини — і на одній спробі вивів їх, на другій — уже тримав новонароджену в руках. Дівчинка. Закричала одразу. Жива.
— Це міг бути розрив, — промовив він тихо. — За нього відповідав би я. Акушерство — це не про героїзм. Це про знання. Читайте книжки, молодь.
І ми читали. Інтернетів тоді не було. Але був стіл Борисовича. А під ним — ті самі книжки, яких не було ні в бібліотеці, ні в продажу.
…П’ятнадцять років тому.
Ніч. Передчасні пологи, масивна кровотеча. Дитину не врятували… Жінка на межі, я — у паніці. Стою в курилці, тремтячими пальцями запалюю цигарку. Борисович підходить, мовчки забирає її, виливає мою холодну каву в раковину і простягає свій термос.
— Це трав’яний чай. І мед з Карпат. Мені одна жінка щороку передає. Пий повільно. І спробуй поспати. Звикай. Тут так. Якщо будеш роздирати своє серце за кожним випадком — не доживеш до наступного чергування.
Я ліг. Він накрив мене ковдрою, вимкнув світло й тихо зачинив двері.
…Десять років тому.
Я вже сам старший лікар на чергуванні. Борисович затримався на роботі, зайшов попрощатися. У пологовій — спроби, слабка динаміка, головка стоїть високо. І раптом — брадикардія. Дитина вмирає. До операційної — не встигнути. Рішення — високі щипці.
Ставлю анестезію, але ложки не сходяться. В голові пусто. Пульс у скронях, руки холодні. І раптом за спиною — тихий голос:
— Буває. Відійди на хвилину…
Як він встиг стерильно переодягтися? Він мягко відсуває мене, руками поправляє. Усе — ложки зімкнулися. Я продовжую. А він просто стоїть поруч. Підтримує. Потім каже:
— Ну, я поїхав. Знову затримався. До завтра.
…Три роки тому.
— Бачиш цю троянду? — каже він,
