У процедурній панувала незвичайна, дзвінка тиша. Головна акушерка, Марія Іванівна, сиділа з заплаканими очима, не відводячи погляду від порожньої чашки. Кілька різнокольорових кружок із холодною кавою стояли там, де попало, наче їх кинули у поспіху.
Але найстрашніше було не це. А стіл. Той самий стіл, що завжди сяяв ідеальним порядком — акуратно складена документація, ручки, скріпки, все як по лінійці. Стіл, за яким сидів людина-легенда — Василь Петрович, наш Васько. Сьогодні він був невпізнаваний. Стіл був завалений — пом’яті папери, исписані історії пологів, зім’яті маски, упаковки від ліків, пластикові стаканчики, якісь стрічки, бинти…
Сам Васько сидів, похиливши голову, дивлячись у порожнечу. Руки його тремтіли — ті самі руки, що роками творили дива в операційній. Широкі, важкуваті, з короткими пальцями, негарні, але чарівні. Саме ними він рятував матерів, витягував дітей, коли, здавалося, надії вже не було. Ніколи — ніколи раніше я не бачила, щоб ці руки тремтіли.
— Скарга прийшла… — прошепотіла мені Марія Іванівна, притулившись губами до мого вуха. — Хтось із важких, зверху. Начальство ревіло — мовляв, пенсіонер, скільки можна. Усе, — її голос зірвався. — Сказали: «На пенсію».
…Більше двадцяти років тому.
Я тоді щойно закінчила ординатуру. Ми з Юрком, моїм однокурсником, були на першому чергу. Пологи — п’яті, плід у поперечному положенні, часу — мізер. Я намагаюся нащупати головку, але вона на боці, ледь торкаюсь. Юрко тримає живіт, намагається вирівняти положення. Обоє мокрі від поту, руки ковзаються, серце в п’ятах…
І от увійшов він — Васько. Без метушні, спокійно натягнув рукавички. Одним рухом, легко і точно, наче диригент бере ноту, він через плідний міхур знайшов ніжки плоду й — на одній спробі вивів їх, на другій — уже тримав новонароджену. Дівчинка. Заревла одразу. Жива.
— Це міг бути розрив, — промовив він тихо. — За нього відповідав би я. Акушерство — не про героїзм. Це про знання. Читайте книжки, молодь.
І ми читали. Інтернетів тоді не було. Але був стіл Васька. А під ним — ті самі книжки, яких не було ні в бібліотеці, ні у продажу.
…П’ятнадцять років тому.
Ніч. Передчасні пологи, масивна кровотеча. Дитину не врятували… Жінка на межі, я — у паніці. Стою у курилці, тремтячими пальцями запалюю цигарку. Васько підходить, мовча забирає її, виливає мою холодну каву в раковину і простягає свій термос.
— Це трав’яний чай. І мед із Карпат. Мені одна жінка щороку передає. Пий повільно. І спробуй поспати. Звикай. Тут так. Якщо будеш розривати своє серце за кожним випадком — не доживеш до наступного чергування.
Я лягла. Він накрив мене пледом, вимкнув світло і тихенько зачинив двері.
…Десять років тому.
Я вже сама старший лікар на чергуванні. Васько затримався допізна, займався звітом, зайшов попрощатися. У пологовій — спроби, слабка динаміка, головка стоїть високо. І раптом — брадикардія. Дитина вмирає. До операційної — не встигнути. Рішення — високі щипці.
Ставлю наркоз, але ложки не сходяться. У голові порожнеча. Пульс у скронях, руки холодні. І раптом за спиною — тихий голос:
— Буває. Відійди на хвилину…
Як він встиг перевдягтися? Він м’яко відсуває мене, руками виправляє. Усе — ложки зімкнулися. Я продовжую. А він просто стоїть поруч. Підтримує. Потім каже:
— Ну я поїхав. Знову затримався. До завтра.
…Три роки тому.
— Бачиш цю троянду? — говорить він, поправляючи окуляри. — Була дохла, тепер метр у висоту. А колір! Ніжно-жовтий з помаранчевими краями. Ти бачила, як може цвісти життя?
Ми сидимо у нього на дачі. Там, де тепер його рай. Де вишні плодоносять третій рік. Де він ліпить вареники з вишнями, з тонким тістом, власними руками.
— Шкода, їдеш. Онуків забираю на два місяці. А ти… — він дивиться, і в його очах немає ні болю, ні образи. — Звичайно, суму— Але я тепер живу, і це гарно, як ці троянди.
