У приміщенні для лікарів панувала незвична, дзвінка тиша. Старша акушерка, Ганна Іванівна, сиділа з заплаканими очима, не відводячи погляду від порожньої чашки. Кілька кольорових кухлів із холодною кавою стояли, де попало, наче їх кинули у поспіху.
Але найстрашнішим був не це. А стіл. Той самий стіл, що завжди сяяв ідеальним порядком – акуратно складеними папками, ручками, скріпками, усе по лінійці. Стіл, за яким сиділа людина-легенда – Артем Васильович, наш Василич. Сьогодні він був невпізнаваний. Його стіл був завалений – зім’яті папери, заповнені історії пологів, зібрані маски, упаковки від ліків, пластикові стаканчики, якісь стрічки, бинти…
Сам Василич сидів, схиливши голову, дивлячись у порожнечу. Руки його тремтіли – ті самі руки, що роками творили дива в операційній. Широкі, трохи грубуваті, з короткими пальцями, негарні, але чарівні. Саме ними він рятував матерів, діставав дітей, коли, здавалося, надії вже не було. Ніколи – ніколи раніше я не бачила, щоб ці руки тремтіли.
— Скарга прийшла… — прошепотіла мені Ганна Іванівна, притулившись губами до мого вуха. — Хтось із важких, зверху. Керівництво репетувало – мовляв, пенсіонер, скільки можна. Все, — її голос зірвався. — Сказали: «На пенсію».
…Понад двадцять років тому.
Я тільки закінчила ординатуру. Ми зі Славком, моїм однокурсником, були на першому чергуванні. Пологи – п’яті, плід у поперечному положенні, часу – мінімум. Я намагаюся нащупати головку, але вона збоку, ледве досягаю. Славко тримає живіт, намагається виправити положення. Обоє мокрі від поту, руки ковзають, серце в п’ятах…
І раптом увійшов він – Василич. Без метушні, спокійно надів рукавички. Одним рухом, легко й точно, немов диригент бере ноту, він крізь плідний міхур нащупав ніжки дитини й – на одній спробі вивів їх, на другій – уже тримав новонароджену в руках. Дівчинка. Заревла одразу. Жива.
— Це міг бути розрив, — промовив він тихо. — За нього відповідав би я. Акушерство – це не про героїзм. Це про знання. Читайте книжки, молодь.
І ми читали. Інтернетів тоді не було. Але був стіл Василича. А під ним – ті самі книжки, яких не знайдеш ні в бібліотеці, ні у продажу.
…П’ятнадцять років тому.
Ніч. Передчасні пологи, масивна кровотеча. Дитину не врятували… Жінка на межі, я – у паніці. Стою у курилці, тремтливими пальцями запалюю цигарку. Василич підходить, мовчки забирає її, виливає мою холодну каву в раковину й подає свій термос.
— Це трав’яний відвар. І мед із Карпат. Мені одна жінка щороку передає. Пий повільно. І спробуй поспати. Звикай. Тут так. Якщо будеш рвати своє серце через кожен випадок – не доживеш до наступного чергування.
Я лягла. Він накрив мене пледом, вимкнув світло й тихо зачинив двері.
…Десять років тому.
Я вже сама старший лікар на чергуванні. Василич затримався на роботі, допилював звіт, зайшов попрощатися. У пологовій – схватки, слабка динаміка, головка стоїть високо. І раптом – брадикардія. Дитина вмирає. До операційної – не встигнути. Рішення – високі щипці.
Ставлю анестезію, але ложки не сходяться. У голові порожнеча, пульс у скронях, руки холодні. І раптом за спиною – тихий голос:
— Буває. Відійди на хвилинку…
Як він встиг переодягнутися стерильно? Він м’яко підштовхує мене, корегує руками. Все – ложки зімкнулися. Я продовжую. А він просто стоїть поруч. Підтримує. Потім каже:
— Ну, я поїхав. Знову затримався. До завтра.
…Три роки тому.
— Бачиш цю троянду? — каже він, поправляючи окуляри. — Була ледве жива, а тепер метр у висоту. А колір! Ніжно-жовтий з оранжевими краями. Ти бачила, як може цвісти життя?
Ми сидимо у нього на ділянці. Там, де тепер його рай. Де вишня плодоносить третій рік. Де він ліпить вареники з вишнею, з тоненького тіст— на власних руках.
