– Та годі вже, розревівся як мала дитина! – Ганна різко відвернулася від плити, тримаючи в руці дерев’яну ложку. – Що за вистави влаштовуєш?
Микола сидів за кухонним столом, сховавши обличчя в долонях. Плечі тремтіли, а між пальцями просочувалися сльози.
– Ганно, як ти не розумієш… Це ж мати була… – прошепотів він, голос зламаний.
– Мати, мати! – передражнила дружина, з гуркотом поставивши каструлю на стіл. – Вісімдесят чотири роки прожила – що ще треба? Інші й до шістдесяти не дотягують.
Микола підняв на неї заплакані очі.
– Як можна так казати? Вона ж тебе, як рідну, любила.
– Любила, любила, – хмикнула Ганна. – Особливо коли вказувала, як борщ варити, а дітей виховувати. Тридцять років її настанови терпіла.
Вона сіла навпроти, насипала собі юшки. Апетит не зник, хоча ще вчора вони повернулися з похорону свекрухи.
– Годі вже убиватися, – проговорила, відкусуючи шматок хліба. – Мертвих не повернеш. Краще подумай, що з її квартирою робитимемо. Треба продавати, поки ціни не впали.
Микола різко підвівся, стілець з грюком упав.
– Ти з глузду з’їхала! Квартира тебе цікавить, коли мати ще землею не віддячилася!
– А коли ж думати? – спокійно продовжила їсти Ганна. – Через рік? Через п’ять? Квартира пустує, комуналка капає. Треба ж практично мислити, Миколо.
Він схопився за голову. Останні місяці нагадували кошмар. Мати вмирала повільно, мучилася. Він щодня їздив у лікарню, сидів біля ліжка, тримав за руку. А Ганна жодного разу не поїхала – завжди знаходила причини.
– Голова болить.
– Застудилася, щоб не заразити.
– На роботі завал, не вирватися.
А тепер, коли все скінчилося, вона міркує про гроші.
– Піду до кімнати, – сказав Микола, направляючись до дверей.
– Куди це? Їж, поки не охололо.
– Не можу.
– Дарма. Організм сили витрачає, треба підкріпитися.
Він вийшов на балкон, зачинивши двері. Жовтневий вітер обпалював обличчя. Схилившись на поручні, він дивився вниз, на двір, де грали діти. Життя йшло своєю чергою, а в ньому все розривалося.
Мати пішла – і з нею остання нитка, що зв’язувала його з дитинством, з домом, з часом, коли він був комусь справді потрібен. Ганна цього зв’язку не розуміла. Для неї свекруха була тягарем, джерелом проблем.
Двері на балкон скрипнули.
– Миколо, заходь, замерзнеш, – Ганна вийшла з чашкою чаю. – Випий гарячого.
Він узяв посуд тремтячими руками.
– Скажи чесно, ти її хоч трохи любила?
Вона знизала плечима.
– Любила, не любила… Яка тепер різниця? Жили ж якось усі ці роки.
– Якось, – повторив він. – Так, просто якось.
Ганна пильно подивилася на чоловіка. В очах мелькнуло щось схоже на тривогу.
– Ти чого це? Не подобається, як ми живемо?
– Не знаю, – відверто сказав він. – Зараз нічого не знаю.
Вони мовчки постояли на балконі. Вона куталася в халат, а він ковтками пив гарячий чай.
– А пам’ятаєш, як вона тебе млинці вчила печь? – раптом спитав він.
– Пам’ятаю. Набридала з порадами. То тісто рідке, то сковорода не така.
– А як раділа, коли Андрійко вперше «бабусю» сказав?
– Ну й що? Усі бабусі радіють.
Микола поставив порожню чашку на поручні.
– А пам’ятаєш, як вона минулого року в лікарні з запаленням легенів лежала? Ти ж тоді щодня передачі носила.
Ганна замовкла. Цього не було. Передачі носив він, а вона сиділа вдома й скаржилася подругам по телефону, що чоловік сім’ї не приділяє часу.
– Ходімо в кімнату, – сказала вона. – Холодно.
Ввечері прийшли син Андрій з дружиною Марічкою. Молоді виглядали збентеженими.
– Тату, як ти? – Андрій обійняв батька.
– Та якось, сину.
– Шкода бабусю. Вона була чудовою.
– Була, – згодМикола мовчки кивнув, відчуваючи, як у горлі знову стає тісно, а Ганна вже несла до столу свіжої кави та паляниць, немов нічого й не сталося.
