Було це давно, в лікарні Черкас. Ранковий прийом люди в залі сиділи, кожен у своїх думах: гортали телефони, тихо балакали або просто рахували хвилини до виклику. Медсестри звичним кроком метались коридором, лікарі кликали пацієнтів, все йшло своїм ходом.
Аж раптом камяніла тиша. Вітерцем двері розкрилися, й увійшла літня жінка. Понаджене пальто, вицвіле від часу, в руках шкіряна торбинка, що міцно перевязана шворкою. Погляд її був втомлений, але спокійний.
Люди ззирнулись. Поміж пацієнтів зашепотіли:
Вона ж взагалі тямить, де опинилась?
Мабуть, память підводить
Та хіба в неї гривні на лікаря?
Жінка мовчки сіла в кутку на стілець, ніби не бачила нікого. Не здавалась вона загубленою лиш чужою в цьому новому світі сучасної медицини.
Минуло з десять хвилин. Двері з операційної розчинилися навстіж, і в зал ступив доктор Тарас Петренко відомий усім місту хірург, чиє імя золотом блищало на дошці біля входу. Високий, зважливий, у зеленому халаті не кажучи ні слова, він підійшов до старої.
Дарина Борисівно, простіть, що примусив чекати, вічливо промовив лікар, торкнувшись її плеча. Рада порада потрібна зараз. Я зайшов у глухий кут.
Зал занімів. Шепоти зникли. Люди здивовано спостерігали: цей чоловік, за яким журналісти ходять тінтю, стояв перед бабусею майже як перед святою.
Тишу перебив голос з реєстратури:
Та це ж професор Савченко! Та сама, що за часів, коли й обладнання було старе, ще й хирургичне відділення тут вела Двадцять літ тому!
І все впало на місце.
Ця жінка була не просто колишньою лікаркою. Була легендою. Тією, що рятувала життя, коли навіть про роботів не чували й ще з дому хліб брала. А той знаменитий лікар стояв перед своєю вчителькою. Він покликав її заради складного випадку, де сумнівався сам, бо знав лише її очі бачать те, що іншим приховано.
Вона підвела погляд і тихо відповіла:
Ну що ж, підемо вкупі подивимося.
І ті, що ще недавно шепотіли й судили, очі опустили.
