Олеся їхала з роботи в тролейбусі, притуливши голову до холодного скла. За вікном струмки дощу розмивали світ, немов акварель у дитячій книжці. «Наче моє життя. Ніякої виразності, тільки розпливчасті контури майбутнього». Вона закрила очі. Під повіками заворушились сльози.
«Оце молодь… Сидять, мов ті царі. А літні люди стоять», — над головою пролунав різкий жіночий голос, насичений злістю, неначе хмільний квас.
Олеся підняла вії і побачила насуплену жінку з руками, схожими на тісто для пампушок. Її погляд свердлив, немов цвяхи.
«Сідайте, будь ласка», — промовила Олеся, підводячись.
«Та я й так сяду. Бо самі ніколи не поступляться», — буркнула та й плюхнулася, аж сидіння заскіглило.
Олеся проковзнула поміж нею та спинкою крісла, немов між скелями. Біля дверей вона чула, як жінка бурмоче щось про «невиховане покоління». Дехто з пасажирів піддавкивав. Знайшлися однодумці.
«Мабуть, у неї погано з серцем, — подумала Олеся. — Тому й злість, як тінь, завжди з нею».
«Ви виходите?» — раптом почулося ззаду.
Олеся обернулася — і побачила Соломію, свою шкільну подругу.
«Олесю! Та не може бути! Скільки ж минуло…»
Відповісти не встигла — тролейбус рвонув, двері відчинилися, і натовп випхнув їх на вулицю, наче груші з мішка.
«Як же я тобі рада!» — Соломія сяяла, немов соняшник у серпні. Вона взяла Олесю під руку. «Не сподівайся, що я тебе відпущу, поки не розповіси усе-все».
«Я теж рада… — Олеся не посміхнулася. — Але запросити тебе додому не можу».
«І не треба. Ходімо до мене… точніше, до моєї мами. Я ж заміжня, живу окремо. Просто завітала до неї в гості».
«Соломіє, я не можу, справді. Іншим разом…» Олеся навіть зупинилася.
«Навіть не починай. Цей “інший раз” чекатиме ще сто років. Ходімо, хоч на півгодини!» — Соломія подивилася так, наче просила врятувати її від пожежі.
«Добре, але ненадовго», — здалася Олеся.
«Що, вдома сім’я чекає?»
«Донька й чоловік».
«А я вже й не знаю, що подумати. Почекають. — Соломія рішуче потягнула Олесю далі, мимо її будинку, у глухий провулок.
«Мамо, дивись, кого я привела!» — урочисто оголосила Соломія.
Її мати, побачивши Олесю, аж підскочила на місці. У школі дівчата були нерозлучні, як сіамські близнюки. Спочатку Соломія намагалася зустрічатися, дзвонила. Та Олесі було не до того.
Вона закохалася, як у казці. Щодня слухала матМама Соломії поспіхом розставляла чашки на столі, але Соломія відразу ж попросила: «Мамо, дай нам поговорити наодинці», — і коли та вийшла, повернулася до Олесі з питанням, яке не давало їй спокою останні роки: «Ну що, ти вийшла за свого Дмитра?».
